Сьогодні тисячі чоловіків боронять Україну від російських окупантів, захищаючи, насамперед, рідну землю, своїх рідних та близьких. Декого з них їхні кохані не бачили кілька місяців, декого – з початку повномасштабної війни. Як це бути коханою військовослужбовця під час війни – розповідаємо у наших діалогах з жмеринчанками та переселенками зі східних областей.
Харківчанка Альона та Олексій
«Довіряти, підтримувати та чекати, а ще говорити, як сильно ви любите і сумуєте», – такі поради дає харківчанка Альона для усіх дівчат та жінок, які чекають своїх коханих з війни. Альона приїхала до Жмеринки з початку війни, адже за 25 км від її рідної домівки до цих пір триває війна.
Фото з архіву дружини
Рятуючись від ворожих обстрілів Альона залишила не лише рідний дім, але й коханого, який наразі захищає нашу країну від російських загарбників. Коханому Альони Олексію 19, він прикордонник, разом пара вже 2 роки. Дівчина розповідає, що дні проходять в постійних хвилюваннях та одному бажанні, щоб Олексій повернувся живим та неушкодженим. «З початку війни наші відносини дуже зміцнилися. Я постійно хвилююся за Олексія, а він завжди заспокоює мене та говорить, що війна скоро закінчиться і ми будемо разом», – говорить Альона.
Як є змога, то пара постійно на зв’язку, проте одного разу Олексій 2 тижні не телефонував. «Його тоді поранили та госпіталізували. Олексій був на передовій. Було дуже страшно, але як тільки він розповів, що в лікарні, то я одразу вирушила до нього», – згадує Альона.
Фото з архіву дружини Альони
Для того, щоб в таких умовах зберегти міцні стосунки, Альона радить дівчатам довіряти, підтримувати та чекати, а ще говорити, як сильно ви любите і сумуєте за своїм захисником. Для них це дуже важливо – знати, що їх чекають, за них хвилюються та дякують їм за небо без ракет, за дні без сигналів «Тривога» та за тихі ночі.
Як тільки буде змога Альона хоче повернутися до рідної домівки та коханого, але розповідає, що їй дуже сподобалась Жмеринка. У нашому місті харківчанка навіть розпочала власну справу – стала майстринею манікюру. «Жмеринка – надзвичайно затишне містечко, тут дуже добрі люди, проте, як говориться, вдома навіть стіни лікують», – зауважує дівчина.
Катерина Мазур, жмеринчанка
Жмеринчанка Катерина Мазур з перших днів війни змушена була розстатися з коханим, і залишитися вдома з трьома дітками, Ангелінкою, Полінкою та Матвійчиком. Але жінка зуміла знайти в собі стільки сил та енергії, що їх вистачить на усіх: вона активно займається волонтерством, допомагає та підтримує військових, координує роботу в одному з волонтерських центрів, разом зі спільнотою «Матусі Жмеринки» організовує благодійні ярмарки та літературні вечори.
Такі люди дійсно надихають своєю працею, а от як це бути багатодітною мамою і дружиною, яка чекає коханого з війни, – ділимося думками жмеринчанки:
Фото з архіву Катерини
«Не можу сказати, що моє життя «до» війни було безтурботним, але я відчувала себе маленькою дівчинкою поряд із надійним чоловіком, який завжди стане на захист і вирішить усі проблеми.Їх було достатньо, але ми завжди підтримували один одного і мужньо йшли по життю. Тоді нам здавалося, що важко... Що труднощі, які випали на нашу сім'ю, – це непростий хрест. Наш молодший синочок – особливий хлопчик, а це та ще вишенька на торті. Але було спокійно, бо я завжди відчувала міцне плече чоловіка.
Однак в один момент в наш дім прийшла війна (не буквально, але тотально, я вважаю), він не вагався жодної хвилини щодо свого вибору, і твердо сказав: Я йду захищати нашу землю!
Часто чую від знайомих: «Але ж у вас троє діток, та ще й молодший з особливостями розвитку...». Я не сприймаю це питання, бо в нашій сім'ї його просто не існує! Не існує компромісів, коли мова йде про майбутнє наших дітей і нашої країни.
Катерина Мазур активно займається волонтерством
Я підтримала свого коханого в його рішенні вирушити на фронт. І сьогодні безмежно пишаюся кожним захисником та захисницею, які мужньо та відважно виборюють наше право на щасливе життя у вільній Україні!
Що відчуває дружина військового, який на передовій? Страшенне хвилювання і величезне бажання підтримати, не дати зламатися і опустити рук. Ця війна не лише вирвала з мого дому найдорожче, вона навчила бути сильною! Одягнула слабку, мінливу дівчинку в міцну броню і заґартувала для боротьби тут, в тилу.
Фото з архіву Катерини Мазур
Зараз мій захисник в шпиталі... Отримав поранення в бою. І тут, якраз, мені дуже знадобився увесь той досвід, який я отримала за місяці життя «після».
Щоб мої слова були не лише інформативними, але і корисними (це сьогодні надважливо – приносити користь), дозвольте, дам пораду! Коли стає невимовно боляче і хочеться заховатися від усього світу, подумайте про те, що є хтось, хто дуже потребує Вашої допомоги! Давати підтримку та увагу тим, кому важче – це найбільший прояв свого патріотизму та незламності!
Фото з архіву Катерини Мазур
Борімося, друзі! Бо Ви сильніші, ніж Вам здається! СЛАВА УКРАЇНІ!»
Анна та Сергій
«Він відправив мене за кордон, а сам записався в підрозділ територіальної оборони», – ділиться жмеринчанка Анна, чоловік якої з перших днів війни долучився до тероборонців, щоб боронити рідний край.
Фото з архіву Анни
Анна та Сергій разом близько 8-ми років, одружені та виховують синочка Даміра. Анна розповідає, що бути дружиною військового дуже важко, особливо коли вони разом з сином майже не бачать люблячого татуся.
«Я не знала, що Сергій записався в тероборону. Він відправив нас за кордон, бо дуже хвилювався за нас, а вже потім розповів, що пішов до підрозділу. Зараз ми вже вдома, але з Сергієм бачимося рідко, бо він на службі. Щодня говоримо по телефону та з нетерпінням чекаємо його», – розповідає Анна.
Жмеринчанка Анна також наголошує, що для наших військовослужбовців найголовніше знати, що їх люблять, підтримують та чекають вдома.
Вікторія та Олег
«Дуже гордо та водночас страшно бути дружиною військового», – розповідає жмеринчанка Вікторія, чоловік котрої боронить рідну державу ще з 2014 року року. Олег – учасник бойових дій, боронив Донецький аеропорт, за мужність при виконанні бойових завдань в зоні АТО нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», медаллю «За вірність народу України» та пам’ятною медаллю «Учасник бойових дій» від благодійної організації «Спілка матерів миру».
Фото з архіву Вікторії
Дружина Вікторія розповідає, що познайомилася з Олегом 5 років тому, коли коханий згадував про події 2014-го, то завжди молилася, щоб все швидше закінчилося та в країні настав мирний час. Наразі, після початку повномасштабного вторгнення, Олег також пішов служити. «Хто, як не я?», – сказав Олег Вікторії та записався до підрозділу територіальної оборони.
«Я пишаюся своїм чоловіком, адже він справжній захисник не лише нашої сім’ї, а й всієї держави. Ми з нетерпіння чекаємо його вдома з Перемогою!», – говорить Вікторія.
Закохані виховують двох діток Кіріла та Лева. До речі, меншого синочка Вікторія та Олег назвали Левом на честь батька, адже під час служби в Олега серед побратимів позивний «Льова».
«Ми щодня спілкуємося по телефону, проте цього дуже мало, адже сумуємо за татком дуже сильно», – розповідає Вікторія та наголошує, що найбільше хоче почути лише слова «Зі мною все добре», і більше нічого не потрібно.
Фото з архіву Вікторії
Усім близьким та рідним військових, які боронять Україну від російських окупантів Вікторія бажає витримки та терпіння, а ще говорить, що потрібно вірити в краще чекати і молитися за наших Героїв.
А ми дякуємо усім нашим захисникам і захисницям за оборону рідної землі, а усім, хто чекає на повернення з фронту, – обов’язково дочекатися своїх рідним цілими і неушкодженими.
Віри усім нам на благословенній українській землі!
