Діана Подолянчук – волонтерка, художниця і відома танцівниця з Вінниці, організаторка Центру розвитку для дітей “Шахиня”. У дитинстві дівчина стикалася з упередженнями через вади слуху, проте це не зупинило її, а лиш дало силу, щоб реалізувати себе в благодійності й змінювати життя країни на краще.
Ця історія про те, як Діана змогла створити один з найбільших волонтерських центрів в Україні і впоралася з викликами, які постали внаслідок війни перед волонтерами, державою й українцями загалом.
Про вади слуху
У три роки я захворіла на запалення легень. Тоді лікарі кололи мені нині заборонений препарат, що викликав дуже сильне погіршення слуху… Сталося це і зі мною. Батьки віддали мене у звичайну школу, але виникли труднощі. Я не все чула, доводилося сидіти на першій парті, я не завжди могла допомогти однокласникам, але все ж таки закінчила школу із золотою медаллю. Загалом я змінила близько трьох шкіл.
У дитинстві я мріяла про свій благодійний фонд, якось навіть знайшла листочки з бажаннями, де це було записано. Мріяла не просто прожити своє життя, хотілося зробити життя нашої країни кращим! Після початку російського вторгнення я зрозуміла, що маю певний ресурс і знання, щоб допомагати. Я ніколи не думала, що буду співпрацювати з першими особами нашої держави, але тепер сприймаю це як роботу, що має на меті врятувати якнайбільше українців і допомогти ЗСУ.
Вади слуху і війна
Після початку повномасштабної війни багато думаю про власну стійкість. Психологічно я дуже стійка зараз: можу займатися багатьма речами, можу допомагати ЗСУ й паралельно керувати бізнес-процесами. Саме те, що сталося зі мною дитинстві, зробило мене більш мужньою. Тому теперішні виклики значно менше травмують порівняно із ситуаціями, які траплялися в дитинстві, і тим упередженим ставленням, з яким я стикалася.
До того ж я розумію, що через військові дії в багатьох людей погіршуватиметься слух, оскільки від вибухів дуже страждають барабанні перетинки. У відрядженні в Лимані я познайомилася з дідусем, який оглух від вибухів. Цілком імовірно, що і в інших мешканців, які там залишилися, також погіршиться слух. Але я вірю, що наше суспільство швидко адаптується до цього, оскільки є люди, які вже працювали з проблемами слуху і мають досвід. Я впевнена, що інвалідність більше не буде викликати упередженого ставлення, бо я і ті люди, які працювали до повномасштабної війни в цьому напрямі, готові допомогти державі – розробити відповідні методичні вказівки й поділитися своїм досвідом.
Про волонтерство
У віці 7–8 років я знала, що, коли виросту, стану допомагати іншим. В 11 класі почала допомагати дитячому будинку: проводила заняття з дітками, з якими ми танцювали, спілкувалися, влаштовувала для них благодійні концерти.
У 2014 році додалося військове волонтерство. Ми з командою співпрацювали з Кабінетом Міністрів, Верховною Радою, патрульною поліцією, у мене з’явилася потужна база, я знала, як усе працює, і після повномасштабного вторгнення перше, що ми зробили, – приїхали в студію, де розгорнувся перший волонтерський центр у Вінниці.
Наразі ми сконцентрувалися на напрямі тактичної медицини, щоб наші бійці мали шанс вижити, оскільки у випадку поранення на полі бою насамперед потрібна якісна тактична медицина. Ми комплектуємо аптечки для бійців, шукаємо все необхідне, навіть за межами України, надалі передаємо бойовим медикам. Нещодавно, щоб активізувати збір на тактичну медицину, випустили колекцію одягу з принтами моїх картин: “ЗСУ–ГУР”, “Повітряні сили України”, “ППО” – так благодійники зможуть зробити внесок у перемогу й отримати мерч, що пов’язуватиме їх з нашими героями.
Виклики війни
Я ніколи не думала, що виїду, хоча всі казали їхати у Францію або Німеччину. Ми розуміли, що може ракета прилетіти, що наш центр незахищений, ми не мали охорони, але страху не було, і ми залишилися тут жити на два місяці. Комендантська година починалася рано, ми не встигали виконувати всю роботу, тому одну з кімнат облаштували як казарму, спали на карематах. Це було логічно, адже так ми змогли працювати оперативніше й ухвалювати важливі рішення на місці.
Що мене найсильніше “кольнуло” – момент, коли я дізналася, що танки заїхали в Київ. Усі різко побіліли, усім стало погано, але погано – не значить страшно, ми залишилися й продовжили роботу. Наразі 90 % людей у нашій команді працюють від першого дня, усе ж люди перевіряються в складних ситуаціях.
Феномен волонтерства
Я знаю, що якщо можу бути чимось корисна, то потрібно це робити. Зараз так думає вся молодь, і ми всі працюємо, щоб допомогти нашим захисникам. У цьому Україна показала себе з унікальної сторони, такої волонтерської допомоги, як у нас, точно немає ніде.
Раніше я відділяла “вас” – військових – і “нас”, але потім зрозуміла, що всі ми – українці, що військові так само колись були ІТ-шниками, учителями, а зараз вони на передовій. З цією війною кожен опинився там, де має бути, є люди, які всередині себе воїни, навіть якщо не воюють на фронті, щось підсвідоме змушує їх діяти, допомагати локально. У цьому я також вбачаю особливість українців – боротися не за кордони, а за всіх нас, за наше гідне і вільне життя у власній країні.
Нагорода від Залужного
У нас з Валерієм Залужним був спільний NFT-проєкт, завдяки якому ми й познайомилися. Серед амбасадорів проєкту вже були Арестович, Кім, але не вистачало головного амбасадора, яким міг би стати Залужний. Я довго вела перемовини з прессекретарями, намалювала йому оберіг – Оранту, ми дивилися дитячі малюнки, створені в межах проєкту, і він погодився долучитися.
Одного дня мені зателефонували з офісу й сказали, що необхідно взяти в мене якісь документи… Не зрозуміла, може це для проєкту? Питаю: “Документи щодо танку?”, а мені кажуть: “Діано, якого танку…”. Спершу я навіть розхвилювалася, думала: “А раптом я зробила щось не те”. Але пізніше здогадалася: напевно, буде щось хороше. Я приїхала – і мені вручили орден за допомогу війську! Це було неймовірно! Я цього не очікувала, і це, напевно, одна з мрій, яка збулася.
Про емоційне вигорання
Через війну всі мої мрії відкладені до перемоги, було багато планів, які я зараз не реалізую, і вся моя діяльність спрямована на те, щоб Україна якнайшвидше перемогла. Щоб не вигорати, я паралельно працюю з дітками, танцюю з ними; коли немає тривоги, люблю гуляти, читати й малювати на планшеті. Я вважаю, не можна весь час бути в одній справі, щоб не вигорати, варто перемикатися, інакше разом з тобою “посиплеться” все, над чим ти так старанно працюєш.
До того ж я б порадила знайти точку опори, те, що надихає і відволікає саме тебе, адже життя постійно змінюється, і все, що ми маємо, – ми самі. Жодні обставини не мають впливати на нашу ідентичність. Можна прожити пів життя, щоб знайти себе, але воно того варте, і ніхто не має збивати нас з нашого шляху.
Авторка: Ельга Никитюк
Фото: надано героїнею
Матеріал створено в рамках проекту "She Media School", який реалізується за підтримки ООН Жінки.
