В руках Тамари Максимівни Івановської найвища нагорода за її відданість професії залізничника: знак «Почесного залізничника» із зображенням тепловоза та трудова книжка, в якій вписано 42 роки трудового стажу. Жінка тримає в руках своє чорно-біле фото, де вона ще зовсім юна тендітна дівчина змушена була важко працювати на залізниці з 16-ти років.
У родині Тамари Максимівни справжня династія залізничників: батько Максим Іванович пройшов війну і потім відбудовував залізничну галузь. Чоловік працював оглядачем вагонів, зять – машиністом, донька Тетяна – прийомоздавальником і товарним касиром, онучка Катя – економістом в Києві на вагоноремонтному заводі.
Жінка згадує роки життя на світлинах і розповідає, що трудовий шлях її розпочався ще з 16-ти років, а дитинство припало на страшні роки війни, коли ще Жмеринка була в окупації нацистської армії.
І хоча нелегка доля випала на життєвий шлях жмеринчанки, вона не шкодує про обрану професію залізничниці, і з захопленням розповідає про особливості своєї праці. Жінка пам’ятає навіть види вагонів та їхні номерні коди щодо призначення і вантажів.
«Були двохосні, чотирьохосні, 6-8-осні, полувагон, критий, цистерна, лєдніки, рефреджераторні потяги, спеціальні вагони із холодильниками, в яких возили і живих раків і рибу з Одеси. Пам’ятаю, як везли раків живих в живо-рибному вагоні на Київ, і нам провідник приніс одного величезного рака. Все возили, і рибу, і овочі, і вугілля, і нафту. Кожен вагон мав своє призначення і ми слідкували, щоб вони слідували згідно свого напрямку», - згадує Тамара Максимівна.
І хоча через війну Тамара Максимівна в юності закінчила лише 7 класів школи, згодом пішла у вечірню школу та закінчила Київський технікум залізничників. За сумлінну, наполегливу і відповідальну працю жінку не раз нагороджували преміями та заохочувальними нагородами.
А ось це фото з емблемою залізниці та шевронами молодшого офіцерського складу було на Дошці пошани в самому центрі Жмеринки.
Робота Тамари Максимівни, як в всіх залізничників, була дуже відповідальною, і часто вимагала особливої уваги задля безпеки пасажирів та людей на залізничному полотні.
З жахом згадує жінка одну з найбільших аварій, що сталася на станції Гнівань через халатність однієї працівниці станції Жмеринка – некерований вантажний поїзд і 45 вагонів з вугіллям зійшли з рейок і могли забрати життя сотень людей. Але завдяки вчасній і скерованій роботі, професіоналізму і навіть винахідливості, вдалося попередити зіткнення з пасажирським поїздом і уникнути сотень жерств. Загинув лише сигналіст.
Це могла бути одна з найбільших в історії аварій, яку вдалося уникнути
«Це могла бути одна з найбільших в історії аварій через халатність однієї синалістки, яка не виконала вказівки поставити гальмівні башмаки під вагонами із вугіллям. І вони зі станції Жмеринки попрямували вільним ходом у бік Вінниці. Завдяки винахідливості і професіоналізму працівників вдалося уникнути зіткнення вагонів із пасажирським потягом на станції Гнівань.
Машиніст прийняв рішення заднім ходом пройти 2 кілометри і повернути пасажирський поїзд на іншу колію на станції Гнівань, щоб врятувати пасажирів від зіткнення з некерованими вагонами. 7 червня 1991 року некеровані вагони на величезній швидкості влетіли на станцію Гнівань. Їх «перехопив» вантаж залізобетонних шпал і 5 вагонів. Перший вагон некерованого складу не вписався на величезній швидкості у стрілку і перекинувся. Всі наступні вагони слідували за ним. Утворився величезний «завал» із металу та вугілля. Масштабну аварію вдалося попередити, але загинув складач потягів Володимир Клоноз», - розповідає Тамара Максимівна.
Жінка згадує про непрості робочі будні, як після роботи разом із колегами їздила в колгосп на буряки, як важко доводилося відбудовувати залізничні шляхи після війни, будувати нову об’їзну колію вздовж Жмеринки. Але вона ніколи не скаржилася. Разом з колегами і друзями знаходили час на відпочинок. З усмішкою згадує, як після весілля подруги її на місяць перевели чистити колії, бо спізнилася на своє чергування. Дисципліна тоді була на високому рівні!
Тамара Максимівна зауважує, що роботи тоді вистачало усім, і зі станції Жмеринка кожні 5-7 хвилин відправлявся новий поїзд. Сьогодні ж усе зупинилося. І більшість потягів, на жаль, їдуть в об’їзд нашого величного пароплава.
У свої 88 років Тамара Максимівна не скаржиться на стан здоров’я, на мізерну пенсію, хоча має великий трудовий стаж і відзнаку «Почесного залізничника». Навіть можливість один раз на рік їздити безкоштовно потягом на період війни відмінили. Але жінка з посмішкою каже, що секрет її довголіття у праці, в тому, що робить усе з любов’ю.
Жмеринчанка часто проводиться час зі своїми рідними, вона слідкує за новинами в державі та вболіває за долю рідної Жмеринки. Завжди читає новини в місцевій «Жмеринській газеті» та разом із рідними допомагає нашим захисникам на фронті.
Тамара Максимівна має велику родину, виростила двох доньок Люду та Таню, трьох онуків Андрія, Катю та Вікторію, гріють серденько, бо ж радіє кожній їх посмішці та досягненням п'ятьох правнуків Анни, Софії, Соломії, Арсенія та Мирослави. Вони часто збираються у бабусі в теплому родинному колі і підтримують її у всьому.
Саме такі люди є правдивими свідками історії нашого краю, які закладали фундамент в основу рідної Жмеринки- міста слави залізничників.
