5 квітня виповниться 88 років з дня народження жмеринського художника і поета Івана Мазура. На жаль, ім'я талановитого художника Івана МАЗУРА для багатьох невідоме, однак його творчість не залишає байдужим нікого, кому мила серцю Жмеринка. Іван Іванович Мазур створив майже 6000 полотен у жанрі реалістичного пейзажу, живопису і графіки. У кожній картині можна впізнати пейзажі рідної Жмеринки. Тут і «Зелені горби», і «Велика Жмеринка», і порохові склади на «Секторі», і Тартацькі та Леляцькі краєвиди та інші околиці нашої громади.
За життя Іван Мазур подарував Жмеринському історичному музею десятки чудових картин, які зберігають пам'ять місцевих краєвидів очима митця. Близько 200 полотен зберігаються у приватній колекції жмеринчанина Леоніда Собчука, який виніс пропозицію перейменувати вулицю Єсеніна на Івана Мазура.
Іван Іванович Мазур (1937-2019)
13 лютого під час чергового засідання 43 сесії Жмеринської міської ради депутати підтримали пропозицію і перейменували вулицю і провулок Єсеніна на Івана Мазура, щоб зберегти пам’ять про видатного земляка.
Вулиця Івана Мазура у Жмеринці
Пропонуємо кілька фото краєвидів Жмеринки і їхнє зображення на картинах Івана Мазура нашим читачам, а також публікуємо спогади сучасників та сучасних митців про видатну особистість, щоб краще пізнати художника, його життєвий і творчий шлях.
СОЛОДКА ЧАРА ТВОРЧОСТІ
Редактор газети «Жмеринський меридіан»,
член Національної спілки журналістів України Марія Татарин.
Місто Жмеринка, газета «Нові горизонти» № 85 (8987) від 27 травня 1989 року.
Є люди, яких дуже важко «завести». Вони ревно оберігають свій душевний спокій, не пускаючи поза штучно створену перепону нікого і ніщо.
Тому й жмеринчанина Івана Мазура до розмови спонукати було нелегко. Казав, що здібності свої ні в що не цінить, що у нього творчий застій і взагалі, чи варто ворушити цю тему, все одно нічого нового сказати не вдасться. А коли «зі скрипом» та все ж розкрився, показав свою творчу майстерню, який чудовий світ відкрився сторонньому окові, яке буйство кольорів і відтінків. Замилуєшся, стоятимеш у зачудованні, з однією лиш думкою: чому вся ця розкіш прихована від людей, чому вони не мають змоги насолоджуватись нею, адже для них – не для себе, створювались ці полотна?
Ось на картині літо. Серпень. Хліба скошені, солома покладена в невеличкі гостроверхі копиці. Над ланом зависла спека. Вітер ані шелесне, навіть високі тополі, здається, завмерли при дорозі, розімлілі під пекучим сонцем.
А ось галявина в сосновому бору. По краях ховаються густі сутінки, а на середину вдарив широкий пучок сонця, наче розлилась сонячна жовтизна. Там, на іншому етюді, синіє озеро в призахідному сонці, а далі – ранок у лузі. Небо на видноколі ще ледь-ледь рожевіє. Із землі сотається вверх сизий туман, трави струшують із себе важку росу.
Картини Івана Мазура
На всіх без винятку етюдах, - а їх у творчій майстерні художника на стіні висить десь із тридцять, - кольори густі, соковиті, я б навіть сказала, радісні. Природа зображена у всій своїй красі і величі. Як цариця. Цариця і є, бо у кожній роботі відчувається поклоніння перед її красотами і щедротами.
-Усе починається з любові, - каже Іван Іванович. – Наше Поділля неможливо не любити, таке воно красиве і багате. Треба тільки вміти побачити і оцінити. А як це зробити без любові?
У повоєнні роки підручників не вистачало. Весь другий клас Великожмеринецької неповної середньої школи вчився по одному буквареві. Учителька Олена Іванівна Лозицька (благо, мала до цього здібності) кожному в зошиті робила невеличкий малюнок, а потім по ньому будувала свою розповідь. Малий Івась спробував їх скопіювати. Вийшло. Ще раз спробував – знов вийшло. Відтоді зображав на папері все, що потрапляло в поле зору. І вже точно знав, ким стане в майбутньому – художником.
Мати талант і не змогти самовиразитися, віддати все зроблене, вистраждане і вимучене людям – важкий тягар для творчої, діяльної натури. Немало таких із покоління 50-х років несуть його на собі. По війні кожен, хто залишився в живих, мусив дбати про хліб насущний, про дах над головою. Не до високого мистецтва було, на порядку денному стояла проза життя. Вона не відійшла на задній план і тоді, коли вже можна було передихнути, відвести очі від буденщини.
Люди втягнулися, звиклися з сірятиною. Та й не в пошані були таланти. Що й казати, цінувалися ті професії, які давали змогу жити безбідно сім’ї. А які статки можна мати з картин, хай і найкращих, при такому підході до справи?
Картини Івана Мазура
У І.І.Мазура вдома лежить немало полотен, які могли б стати окрасою салонів, будинків культури, музеїв. Чимало з них у вже готових саморобних (до речі, дуже оригінальних) рамах. Останній раз вони бачили свят ще на виставці, яка відбулася кілька років тому. Тепер тьмяніють у темряві, бо полотна, написані олією, мусять бачити сонце.
Ось величезна картина «Репін на прогулянці». Така синява інею на ялинах, така білизна снігів у правічному лісі, що аж в очах коле. Краса! На кількох інших зображене те саме озеро в різні пори року, в різний час дня і ночі. Фарби ніби світяться зсередини, здається, що гладінь озера струменить живим сріблом. Не відірвеш очей. А зелень дерева і кущів на тій картині, де зображений куточок рідного обійстя, така ніжна, що хочеться її погладити.
Часто розробляє художник тему «Чайковський у Браїлові». Ось і нині за старим диваном під стіною стоїть незакінчена робота. Уже кілька років стоїть. Чітко окреслені фігури і обличчя людей дають змогу вгадати сюжет: великий композитор коло входу в кляштор Тринітаріїв розмовляє з подолянами. Зі всього видно, що розмова невимушена, бо пози в людей розкуті, а старий кобзар у свиті, що стоїть поряд з Чайковським, чомусь засумував.
-Поштовхом до написання цього полотна став уривок з повісті Михайла Солоненка «В дорогу», надрукований в одному з номерів «Нових горизонтів», - розповідає І.І.Мазур. Прочитане схвилювало. І я взявся за роботу. Та закінчити її немає часу. Бракує і типажів, знання етнографії, духу тієї епохи. Без всього цього картина мертва. Не варто й закінчувати.
Без сумніву, Іван Іванович, в основному – пейзажист. І реаліст, бо прагне показати світ таким, який є і яким бачиться всім, навіть тим, хто позбавлений художнього сприйняття. Але, ознайомившись із його роботами, проаналізувавши їх, неважко помітити в них елементи романтизму. Жоден твір не є безпристрасним, кожен висловлює певні почуття і викликає певні емоції. Взяти хоч би картину «Повернення». Мінімум барв і максимум переживання. Родина з убогими пожитками повертається в місто після чергового нальоту ворожої авіації. На обличчях дорослих і дітей застигла втома. Втома читається і в похилених постатям. Скільки ще разів доведеться їм утікати з рідної хати за місто, щоб не стати жертвою смертоносного металу? Доки ще триватиме та війна?
Автор, художник І.І.Мазур, сам пережив ці тяжкі години в дитинстві, і, як усе автобіографічне, картина справляє враження.
Власне, не тільки вона. Враження справляє майже все написане І.І.Мазуром, усе, що скніє в темряві і сирості. Художник не може творити лиш для самого себе, замикатись у собі. Він мусить творити для народу, для людей. Чи ж багато маємо талантів, щоб отак злочинно їх не помічати, нехтувати їх роботами?
Навіщо власними руками віднімаємо від себе додаткові радощі від зустрічі з прекрасним? Якщо правда, що краса врятує світ, то повернімося до неї, до краси, обличчям.
І якнайшвидше, часи на роздуми нам не дано.
***
СПОГАДИ ПРО І.І.МАЗУРА ЙОГО КОЛЕГИ ПО СПІВПРАЦІ ХУДОЖНИКА-ОФОРМЛЮВАЧА ПІДГОРОДЕЦЬКОГО ТОМАША СТАНІСЛАВОВИЧА
Жмеринчанин, художник-оформлювач Подгородецький Томаш Станіславович,
28.01.1951 р.нар. м. Жмеринка, 1 серпня 2024 року
Відслуживши в 1971 році строкову військову службу в лавах Радянської Армії, де мені приходилось працювати художником-оформлювачем, як у Домі офіцерів, так і солдатському клубі при Борисо-Глібському вищому військовому училищі льотчиків, я повернувся в рідну мені Жмеринку до своїх батьків.
Через деякий час в 1971 році я звернувся в Локомотивне депо станції Жмеринка про прийняття мене на роботу художником-оформлювачем. Приймав у мене екзамен на перевірку моїх здібностей на дозвіл працювати за цим фахом Мазур Іван Іванович, який на той час працював в депо висококваліфікованим художником-оформлювачем, професійним майстром цієї справи.
Він був тоді молодий, гарний, з привабливою зовнішністю чоловік, який користувався заслуженим авторитетом, якого поважали та шанували на підприємстві.
Іван Мазур
Я був прийнятий на роботу як маляр, але працював разом з І.І.Мазуром художником-оформлювачем. Він був старший на 14 років, і я сприймав його за свого старшого товариша, професійного наставника, поважну людину.
Він відносився на роботі до мене з батьківською добротою, увагою, прихильністю. Мазур І.І. виконував свою роботу завжди натхненно, якісно, сумлінно, скрупульозно, з творчим підходом та художньою майстерністю.
Йому доручали завжди найскладніші художні роботи. А саме: малювання живописних картин, різьбу по дереву, каменю, гіпсу. Він професійно виконував художні роботи з карбування скульптурного рельєфу з тонких металевих листів, що застосовувалося, головним чином, для декоративних композицій. Мазур І.І. вибивав рельєфні букви з листів міді, латуні, які наклеював на вирізані об’ємні букви з листового пінопласту і робив на стендах, планшетах гарні об’ємно-рельєфні заголовки, гасла до різних звернень, текстів наочної агітації, написаних на різних плоских основах фарбами, гуашшю, тушшю.
Був І.І.Мазур різнобічно обізнаний, мав широкий кругозір об’єма інтересів, знань, володів професійними знаннями, великим практичним досвідом художника, добре був поінформований та ознайомлений з історією образотворчого мистецтва, живопису, графіки, пейзажного жанру реалістичного спрямування.
Він знав біографії, життя та творчий шлях в мистецтві багатьох видатних художників, їх досягнення творчості і залишену художню спадщину творів мистецтва минулих епох і картин художників-пейзажистів сучасного живопису.
Він міг багато чого розповісти про історичні факти життя і творчості великих признаних художників: І.І.Шишкіна, І.М.Крамського, І.К.Айвазовського, А.І.Куінджі, В.М.Васнєцова, А.М.Герасімова, Т.Г.Шевченка, І.Є.Репіна, В.Д.Орловського, М.К.Пимоненка, С.І.Світославського, С.І.Васильківського та інших відомих художників.
До І.І.Мазура в художню майстерню любили заходити робітники локомотивного депо, які були небайдужі до мистецтва: Микола Павлов – саме цей чоловік займався фотосправою та робив кінознімання фільмів про виробництво для музею Локомотивного депо; кіномеханік Євгеній Курко приходив для творчої ділової розмови.
Дуже часто відвідував І.І.Мазура Віктор Кальногуз, який професійно займався фотографією та гарно грав на баяні.
Приходив до І.І.Мазура Ігор Коцюмаха, який теж дуже гарно малював (я пам’ятав його ще зі школи, де його малюнки відбирали на художні виставки).
Заходили нерідко до майстерні художники-оформлювачі з інших підприємств залізничної станції та міста Жмеринки. Багато спілкувалися і обговорювали питання на теми, пов’язані з художнім мистецтвом та обмінювалися знаннями та практичними навичками в роботі художників-оформлювачів на підприємствах, в установах, закладах в умовах соціалістичного реалізму.
Допомагали нам, художникам-оформлювачам, в Локомотивному депо, якщо була термінова необхідність, любителі художньої роботи: машиністи депо Василь Осетров та Євгеній Спутанік. В майстерню іноді заходили знайомі люди, робочі депо, щоб хоч пару хвилин поговорити з І.І.Мазуром.
Мені дуже добре запам’яталися зустрічі І.І.Мазура з Михайлом Григоровичем Маслюком (роки життя 1918-1995), заслуженим майстром народної творчості Української РСР (1966 рік). Це була видатна особистість м.Жмеринка – мікромініатюрист, механік, фотограф, музикант, композитор, поет, автор оригінальних годинників та музичних інструментів, інших незвичайних мікроскопічних творів. Унікальна багатогранна творчість Жмеринського великого майстра була відома на весь світ. Саме цей чоловік був завжди жаданий гість в майстерні художників-оформлювачів локомотивного депо.
М.Г.Маслюк приходив в Локомотивне депо, де в створеному музеї, оформленням якого займався І.І.Мазур, зберігалось і експонувалось створеним ним із золота мікромініатюрних шедеврів мистецтва по тему залізничного транспорту та виробництва.
І.І.Мазур при зустрічах з М.Г.Маслюком отримував велике моральне задоволення. Вони в бесідах уважно слухали один одного, в них була взаємна повага, порозуміння і згода у багатьох темах, які вони обговорювали, висловлюючи свої думки та судження.
М.Г.Маслюк деколи згадував свою участь у Великій Вітчизняній війні, перебування з Радянськими військами на фронтах в державах Західної Європи, про свою музичну діяльність воєнних років, про свої здобутки по створенню унікальних мікроскопічних предметів різного призначення, аналогів яких немає у світі і які занесені в «Книгу рекордів Гіннеса».
Як я бачив і розумів, буваючи присутнім при зустрічах і бесідах, що М.Г.Маслюку подобався І.І.Мазур як добропорядна людина і творча особистість.
І.І.Мазур дуже любив, розумів і всією душею сприймав радість спілкування з природою рідного краю і його художня творчість, за межами виробництва, була присвячена відображенню дійсності краси і сили мальовничої, могутньої, неповторної природи української землі, свої малої Батьківщини – Жмеринського краю Поділля.
В його картинах, етюдах було правдиве відображення різнобарвного багатства натури в природних умовах під відкритим небом при активній дії світла, повітря. Головними художніми образами в його реалістичних пейзажних творах живопису і графіки завжди було його рідна ненька - України.
Як я добре знав, що у І.І.Мазура була велика мрія: створити живописну картину – композицію «Приїзд П.І.Чайковського в містечко Браїлів». Але я не знаю, чи він написав цю картину.
Картина Івана Мазура
До мене він ставився поважно, допомагав в роботі, тому що мені давали виконувати різну термінову «текучку». Соціалістичне змагання, на той час, було основою трудової діяльності на виробництві, і його результати, досягнення, підсумки та інше щоразу треба було доводити до відома трудового колективу, під постійним контролем профсоюзного та партійного комуністичного комітетів Локомотивного депо, наочно на стендах, доступних для загального огляду усього трудового колективу.
На той час, коли я працював з І.І.Мазуром, його сімейне життя не ладилось, були суперечки в стосунках з дружиною Катериною. Він ходив на роботу засмучений, але не здавався, не втрачав силу духа, мужньо переносив подружні знегоди і намагався, як і раніше, творчо і ефективно працювати.
Картина Івана Мазура
З 1971 по 1974 рік я працював в Локомотивному депо разом з І.І.Мазуром. після звільнення ми зустрічались нечасто, але одного разу, не пам’ятаю, який це був рік, ми зустрілись на території Жмеринської районної лікарні. Я зустрів його в лікарняній піжамі і дуже зрадів, коли побачив І.І.Мазура. Але моя радість дуже скоро перейшла в смуток.
Після моїх запитань про його життя, про творчість, здоров’я, він мені сказав: «коли ви заробляли гроші, я творив! І що я з того маю – виразку шлунку…» Після цієї зустрічі, на жаль, ми більше ніде не бачились.
Картина Івана Мазура
Як мені повідомили, І.І.Мазур пішов з життя 24 березня 2019 року у віці 82 роки.
Хороша була людина, обдарована великим творчим талантом, яка присвятила своє життя художньому мистецтву.
Хай буде земля йому пухом!
***
Життя і фарби на алтар мистецтва…
Людмила Мельник, вчитель мистецтва, учасник поетичного об’єднання «Калинове гроно», друкувалась у поетичних збірках «Чарівна криниченька», «Молоді голоси», «Стожари Поділля» і періодичних виданнях, художні роботи демонструвала на авторській виставці в музеї рідного міста Жмеринки.
м. Жмеринка 19 березня 2024 року
Переглядаючи презентовані на відео картини жмеринського художника Івана Мазура, несподівано ловлю себе на думці, що репродукції картин завдяки своїй реалістичності дуже схожі на художнє фото. Саме таке враження справляють більшість пейзажних робіт цього художника. Багато картин нагадують як за сюжетами, так і за технікою виконання, роботи старих майстрів або є копіями пейзажів відомих художників . Неабияким талантом потрібно було володіти, щоб створювати такі полотна.
Картини Івана Мазура
Мої намагання знайти на теренах інтернету більш докладну інформацію про життя цієї людини були не дуже результативними. Адже кілька статей в місцевій газеті, лише декілька скупих повідомлень в мережах та стислий опис життєвого шляху: народився, служив, навчався, працював художником, писав картини, що висталялись на персональних виставках в Жмеринці, і був відмічений на обласному рівні... Найінформативнішою виявилась сама презентація робіт художника, створена поціновувачами його таланту....
Перечитую список імен славетних жмеринчан... Знаходжу імена футболістів, радянських воєначальників, депутатів, імена воїнів, що загинули, імена відомих на весь світ художників і поетів, а також молодих наших сучасників, але прізвища Мазур так і не зустрічаю у цьому списку, хоча є газетні статті і фото, присвячені цій людині.
Я не була знайома з митцем, тому не можу говорити про якісь особисті якості цієї людини, але одне можна впевнено сказати, що він мав талант, що вартий уваги своїх земляків.
Він не мав ніяких регалій, не займав високих посад, можливо, навіть не був членом Спілки художників, та працював цей митець художником-оформлювачем в різних місцевих організаціях, але рутинна робота над плакатами і вивісками не стала на заваді його творчому пориву, картини його дарувалися і продавалися, продовжуючи своє життя за межами не тільки області, а й країни…
За своє життя художником було створено величезну кількість художніх робіт, одна з яких є постійною окрасою експозиції міського музею.
Але талановита людина має талант в усьому, адже фарби поезії, як і фарби на холсті, підкоряються лише тим, хто, маючи талант, використовує його за покликом своєї душі. Так як живопис, так і поетичне слово було близьке талановитому художнику. До нас, сучасників, дійшла лише невелика кількість його віршованих творів. Більшість віршів на злободенну тематику, що освітлює недоліки людські і суспільні. Не писав він оди на честь можновладців, хоча є написані художником портрети відомих на той час особистостей. Не оспівував він соціалістичний лад, не восхваляв зміни перебудови ... Натомість описував красу природи рідного краю, писав про долі звичайних "дідів із сапкою" та про "отчий край, где пахнут травы" та зображав всю красу життя у віршованих рядках.
Його вірші схожі на сповіді чи повчальні історії. Вони ніби записи в щоденнику небайдужої людини, що гостро відчуває біль цього світу і виливає його, цей біль, в римованих рядках. Ці вірші - це висловлення власної думки про філософію життя, про історію свого народу і його місце в сучасних йому реаліях, про будні хлібороба і будні художника, про горе матерів і долі синів...
Картинам і віршам він присвятив своє життя... Написаних художником картин налічується близько 6000. Збережених у приватній колекції Леоніда Собчука - понад 180. Яка доля інших художніх творів- невідомо.
Та були іще вірші, навіть поеми. І хоча писались ці твори російською мовою, але це не відкрило їм шлях до читачів радянської доби. І не стали звучати ці вірші під прапорами перебудови. Хтозна-скільки їх було, тих віршів, написаних і схованих у шухляді, які вже ніколи не побачать світ.
Але історію, як і мистецтво , створюють люди. І серед наших жмеринчан є ті, що зберігають пам'ять про таланти рідної землі. А земля наша багата талановитими людьми, дні яких заповнені не лише турботами про хліб насущний. І ці люди гідні того, щоб їх імена звучали в назвах вулиць, майданів, скверів, щоб їх творчість була знаною не лише у вузьких колах шанувальників, а щоб кожен житель чи гість нашого міста знав імена наших талановитих земляків.
