Він став на захист України з першого дня повномасштабної війни, не відкладаючи життя «на потім». Між бойовими завданнями встиг освідчитися у коханні й створити сім’ю, мріяв повезти дружину в Карпати, а після Перемоги – посадити великий сад, який мав би рости разом із мирною Україною. Та цим мріям не судилося здійснитися. Війна обірвала життя Володимира Гонтаря, а його дружина Олена рік і місяць жила вірою й надією, що «безвісти зниклий» коханий знайдеться і повернеться додому.
23 січня старший сержант Володимир Гонтар повертається до Жмеринки «на щиті» – як Герой, який віддав за нашу свободу найдорожче, власне життя. У цей день у громаді оголошено День жалоби.
Народився Володимир Васильович 10 серпня 1977 року в селі Станіславчик. Після закінчення школи здобув фах електрика у Жмеринському ВПУ. Працював на заводі «Експрес», на будівництвах за кордоном, згодом – електриком та охоронцем у дитячому садочку №8 «Барвінок».
Його знали як надзвичайно працелюбну, надійну людину з золотими руками. Він умів виконати будь-яку роботу, любив землю, обробляв її, садив дерева і мріяв, що після війни обов’язково висадить великий фруктовий сад.
У 2017 році Володимир познайомився з Оленою – керівницею дитячого садочка №8. П’ять років тривало їхнє кохання, сповнене чекання і зустрічей. У липні 2022 року, коли бригада Володимира вийшла з-під Бахмута, він приїхав у відпустку до Жмеринки й того ж дня освідчився коханій. Без гучних свят – щиро і по-справжньому. Подружжя одразу зареєструвало шлюб. Вони мріяли поїхати разом у Карпати, а після перемоги жити мирним життям. Та війна розпорядилася інакше.
З 2022 року Володимир Гонтар служив командиром відділення розвідувального взводу А7336, з 2023 року – начальником служби КЕС 170 окремого батальйону 120 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
У 2024 році за власним бажанням перевівся до роти матеріального забезпечення на посаду механіка відділення технічного обслуговування автомобільної техніки – там, де він міг бути максимально корисним побратимам.
Влітку 2024 року після одного з виходів на бойові позиції Володимир отримав контузію, а згодом – отруєння невідомою речовиною. Навіть після цього він не поспішав додому, відпускаючи на лікування своїх побратимів. У січні 2024 року старший сержант переніс операцію, а вже в лютому знову повернувся на позиції.
16 грудня 2024 року під час телефонної розмови з дружиною Володимир сказав, що йде на виконання бойового завдання, і попросив лише одне: «Молись…».
Того дня він ідеально склав свої речі й залишив обручку – ніби серцем відчував, що може не повернутися. Та розмова стала останньою. Згодом Олена отримала страшне повідомлення: «зник безвісти». Рік і місяць вона жила вірою й надією, що коханий знайдеться і повернеться.
15 січня 2025 року з телефону Володимира надійшло повідомлення з боку ворога. У ньому було написано російською мовою: «Простите нас! Мы этого не хотим, как и вы. Это война! Мы здесь пушечное мясо». Разом із текстом надійшли фотографії загиблих, серед яких був і Володимир.
А 18 вересня 2025 року, під час обміну тілами, ДНК-експертиза підтвердила загибель Володимира Гонтаря. Він повертається додому «на щиті» – як Герой.
Дружина Олена здійснила мрію коханого побачити Карпати. За підтримки благодійного фонду «Обов’язково повернусь» вона піднялася на одну з вершин із прапором та портретом Володимира з позивним «ТЕХАС». Він назавжди залишився в її серці.
Жмеринська міська рада в особі в.о. міського голови Вадима Кожуховського висловлює щирі співчуття родині полеглого Героя – дружині Олені Борисівні Гонтар, брату Олександру, синам Владиславу та Максиму, а також усім, хто знав і поважав Володимира Гонтаря.
Зустріч Героя «на щиті» відбудеться 23 січня о 10:20 за маршрутом:
мікрорайон ТЕЦ – Магістральна – Шекінська – Птахіна – Свободи – Шевченка – Гетьманська, 6 (Литвиненка).
Об 11:00 – молитва в будинку Героя.
Об 11:45 – живий коридор від Гетьманської, 6 через вул. Б. Хмельницького – Одеську – Алею Героїв на центральному кладовищі.
Вічна пам’ять Герою. Сил родині пережити непоправну втрату.
