Учора світ святкував любов. А сьогодні любов стояла на Алеї Надії - з фотографіями в руках, із молитвами на вустах і з вірою, яку неможливо зламати.
Поки одні отримували квіти й зізнання, інші продовжували свою щоденну боротьбу - за повернення тих, кого забрала війна в полон або в невідомість. Уже 26-ту неділю поспіль рідні військовополонених і безвісти зниклих збираються разом, щоб триматися за єдине, що не зникає - любов, яка чекає.
Сьогоднішня зустріч, що відбулася 15 лютого, знову зібрала людей рівно об 11-й, попри холод і примхи погоди. Тут давно знають: любов - це не лише про радість. Вона про силу вистояти, коли серце щодня живе між надією і невідомістю.
За традицією, рідні хвилиною мовчання вшанували всіх, кого вже немає серед живих. Та цього дня прозвучала ще одна болюча звістка - стало відомо, що один із тих, чиє фото на банері безвісти зниклих, невдовзі повернеться додому… на щиті.
Символи Дня закоханих були поруч, але наповнені іншим змістом. Серця з написами «кохаю», «чекаю», «молюся», «вірю» – усе це говорило про любов, що не святкується, а вистоюється.
«Наше кохання - це наш щит, наш голос, бо любов не зникає безвісти. Вона чекає, вона бореться, вона повертає додому», - звучало сьогодні серед зібраних.
Організатори наголошували: День закоханих - це не лише про почуття між двома людьми. Це про материнське серце, яке відчуває свою дитину через сотні кілометрів крізь тишу і невідомість. Це мама, чия молитва гучніша за будь-які слова. Це дружини та кохані, чиї обручки стали символом незламної віри. Чиї обіцянки бути разом і в радості, і в горі перетворилася на щоденний подвиг.
«Наше кохання - це та сила, яка тримає, коли триматися вже неможливо. Ми тут, щоб нагадати світу: за кожним іменем у списку зниклих стоїть жінка, яка не стуляє очей, мама, яка чекає на порозі…»
Під час зустрічі, традиційно, відбувався збір допомоги для бригад і підрозділів, де служили їхні рідні. Організатори закликали не проходити повз, а допомагати гривнею, приносити солодощі, теплі шкарпетки та устілки для військових.
Особливим символом цього дня стало серце зі свічок, викладене рідними просто неба. Його тепле світло ніби стало маяком - знаком того, що любов не згасає всередині них, попри біль і невідомість.
Маленькі плюшеві сердечка з написаними маркером іменами тих, кого чекають, прикріпили під портретами на банері. Кожне ім’я - це чиєсь життя, чиясь історія, чиясь незавершена розмова.
А на завершення у небо підняли кульки з простими й найважливішими словами: «Люблю», «Чекаю», «Вірю». Погода намагалася цьому завадити, але не змогла, як не може завадити й надії.
Бо любов тут має форму очікування. І вона не зникає. Вона веде додому.
