У світі, де новини змінюються щохвилини, а інформаційний шум часто заглушує головне, є люди, які вміють зупинитися і заглибитися в слово. Жмеринчанка Ольга Шевченко – саме з таких. Вона щира книголюбка і переконана: щодня варто прочитати хоча б п’ять сторінок, щоб не втратити здатність мислити, співпереживати і пам’ятати.
Цей простий, але дієвий принцип вона передає й своїм учням у ліцеї №4. І, що важливо, сама неухильно його дотримується. Каже: книга – це не лише знання, а й внутрішня опора, особливо в часи випробувань.
Нещодавно пані Ольга придбала нову книгу українського письменника Мирослава Лаюка «Бахмут». Ця книга – документ епохи, болісне і чесне свідчення про один із найтрагічніших періодів сучасної війни.
Разом із фотографом Данилом Павловим автор проживає дні і ночі поруч із тими, хто тримає оборону: морськими піхотинцями, артилеристами, медиками, капеланами, рятувальниками. У книзі – зима і березень 2023 року, коли за Бахмут точилися найзапекліші бої, коли місто жило під безперервними обстрілами, а люди – на межі можливого.
Особливо вразив Ольгу Юріївну один із розділів, присвячений воєнному фотожурналісту Георгію Іванченку, якого друзі називають Жоржем. Його історія – це історія втрати і незламності водночас.
Через російську окупацію він разом із родиною втратив усе – у Бородянці на Київщині та Каховці на Херсонщині. Його мама, Наталя, нині живе і працює у Жмеринці, у фінансовому управлінні міської ради. Так доля цієї родини болісно, але тісно переплелася з нашим містом.
У жовтні 2025 року під час роботи на передовій Георгій зазнав важкого поранення внаслідок атаки FPV-дрона. Його колега, французький журналіст Antoni Lallican, загинув на місці. Сам Георгій втратив кінцівку, але не втратив головного – віри і сили жити далі. Сьогодні він проходить шлях лікування, протезування та реабілітації, починаючи нову сторінку свого життя.
У книзі Мирослав Лаюк розповідає про випадкову зустріч із Георгієм у Києві, згадує, як у Часовому Яру у фотографа згоріло авто від ворожого прильоту.
Пише і про те, як юного журналіста відрахували з другого курсу Львівської політехніки – не за байдужість, а навпаки, за надмірну відданість справі. Бо замість аудиторій він обрав фронт, фіксуючи війну для таких видань, як The New York Times, The Guardian та інших світових ЗМІ.
У Бахмуті Георгій прожив не одну історію. Святвечір провів у підвалі разом із дітьми. Познайомився з маленькою Міланою, яка загубила батьків і мріяла стати волонтеркою, знала напам’ять вірші Лесі Українки. Фотограф згадує й інших дітей – тих, хто виготовляв листівки для українських військових, наповнюючи їх словами вдячності і надії.
Найбільшою своєю помилкою Георгій називає те, що надто емоційно прив’язувався до героїв своїх матеріалів. Але, можливо, саме це і робить його роботи такими живими й правдивими.
Світлини Георгія Іванченка сьогодні можна побачити на офіційних сторінках Офісу Президента України та на перших шпальтах провідних світових медіа. Через об’єктив його камери світ бачить правду про війну в Україні.
«Бахмут» – це книга про людей, які вистояли. Про біль, який не зламав. Про пам’ять, яка має жити.
Ольга Шевченко переконана: такі книги потрібно читати. Бо саме завдяки надзусиллям українських захисників ми маємо можливість сьогодні тримати її в руках. І колись, у мирному майбутньому, в оновленій бібліотеці Бахмута стоятиме примірник цієї книги – новий, підписаний автором.
І тоді ми згадаємо кожного і кожну, кому було важливо, щоб це місто назавжди залишилося українським Бахмутом – і більше ніколи не стало Артемівськом.
