16 жовтня відсвяткували свою 56-ту річницю випуску із школи у минулому учні 5-ї школи (нині це школа-гімназія). Така зустріч випускників проходить у них щороку. Вони співають пісень, грають на музичних інструментах та згадують свої шкільні роки. Жмеринка.City також побувала на святковому дійстві і дізнавалася, чи здійснилися їхні шкільні мрії.
Щороку у Жмеринці проходить зустріч випускників 5-ї школи, її влаштовує група друзів-однокласників, що випустилися іще в 1963-му році.
У минулому учні, а нині поважні пенсіонери влаштували таку традицію для того, щоб підтримувати крихкі, але такі теплі відносини.
Наші герої познайомилися іще коли у 52-му році вперше пішли до школи, і впродовж десятиліть їх об’єднували дружні відносини один до одного.
Ще з ранніх років їх об’єднав спорт, любов до якого не згасла й донині, розповідає Тамара Телєганова: «Нас сильно об’єднав спорт. Баскетбол, футбол, катання на ковзанах, адже на стадіоні взимку влаштовували ковзанку. А наш тренер з баскетболу був нам як батько».
Більшість із них були із сімей залізничників, адже у післявоєнний період до Жмеринки з’їжджалися люди із усього Радянського Союзу, щоб відновлювати пошкоджену війною інфраструктуру. І не зважаючи на свої національні, мовні, політичні та ідеологічні протиріччя, вони усе одно завжди знаходили спільну мову: «Іще в школі бувало, посваряться, навіть поб’ються, але на наступній перерві вже наче нічого і не було», – каже Валентина Ятвинська.
У свою чергу Валерій Пайонок підходить до свого друга, також Валерія, та каже: «Ось подивись, він по національності росіянин, я українець (ред. – підходить до друга та обнімає), але ми брати!»
Це свято залишилося у пам’яті кожного із них, адже вони усі разом співали народних пісень, а Микола Іванов грав на баяні. Іскра їхнього душевного спілкування запалила й інших відвідувачів кафе, які також приєдналися до співу.
Кожний із них прожив цікаве життя. Так Юрій Ястребов працює у авіаційній царині, адже іще з дитинства, у часи перших космічних кроків людства, бажав наблизитися до зірок. Він вчився у ракетному інституті у Петербурзі разом із своїм шкільним другом Аркадієм. Працював спочатку в Пітері на «Кіровському» заводі, потім аеродинаміком у Києві на заводі «Антонов», а пізніше на заводі «Samsung» в Кореї, та в Китаї в авіаційній компанії Шанхаю.
Аркадій Бортюк працював у науково-дослідних інститутах та механіком на заводі «Антонов», куди йому в свій час допоміг влаштуватися Ястребов. А після розвалу Союзу зайнявся бізнесом, так саме він розробив систему подачі ізюму та шоколаду в морозиво, що й до сьогоднішнього часу використовують підприємства. За словами Аркадія: «Життя моє було цікавим, адже моя робота та моє хобі збігалися».
Микола Іванов став вчителем трудового виховання, а пізніше відкрив фотоательє на базі тодішнього будинку піонерів (ред. - а нині Центру позашкільної роботи). А в 1967 році у Жмеринці брав участь у зйомках художнього військового фільму про партизанів.
Він розповідає: «Знімали на чорно-білу 16 мм плівку, звук записували окремо. Для зйомок сцен вибуху ми взяли в військовій частині вибухові пакети та підключили до перемикача та таким чином керували вибухами. Постріли та кров імітували завдяки розрізам на одязі з натягнутою ниткою, яку не було видно у кадрі, її ми змочували у сірчаній кислоті та чекали допоки вона розірветься. Таку процедуру повторювали кілька разів, засікали час, таким чином ми і могли контролювати цей ефект. Усіх нас нагородили на фестивалі, дітям дали камери «Фет», а нам по 500 рублів та вузькоплівкову камеру «Аміра», вона була дуже добра по тим часам».
Юрій Білик 46 років провів за кермом авто, адже спочатку працював в комунальному господарстві, а останніх 15 років в управлінні торгівлі. Він чудово згадує свої роки за шкільною партою, а у цей день разом із друзями святкує таку значущу дату.
Валентина Ятвинська з посмішкою згадує шкільні роки та наскільки дружнім були їхні класи. Також вона розповідає про своє трудове минуле, адже після навчання працювала в Жмеринці, а пізніше переїхала в Ямало Неніцький округ (Тайга) тодішнього СРСР, де була спочатку продавцем, а потім завмагом. А після виходу на пенсію повернулась до рідної Жмеринки, де і живе разом із чоловіком останні 14 років.
Валерій Пільчульов завжди мріяв мати надійних друзів. І за його словами він їх отримав на все життя. Спочатку пропрацював на заводі, а пізніше на кооперативному підприємстві, далі займався фарцуванням. Сьогодні ж він на пенсії, а головним хобі вважає рибалку: «Минулого року я спіймав карпа вагою в 3 кілограми – це мій особистий рекорд. Я ловлю цю рибу та просто віддаю бабусям, що живуть в моєму домі», - каже він.
Валерій Оноцький пройшов довгий шлях від вантажника до начальника вагона девітоскопа, в якому перевіряли якість залізничних шляхів. Валерій Васильович із радістю згадує своє спортивне минуле та шкільні роки, також вважає, що у цьому житті він досяг справжнього успіху, та що саме його покоління є найщасливішим.
Валерій Пайонок розповідає, що він із сім’ї партійного діяча, починав з посади слюсаря на залізниці та доріс до головного машиніста. Сам зізнається, що любить та шанує свою Батьківщину та друзів понад усе. «Вони мої брати та сестри», – стверджує він.
«Ми завжди були один за одного», – каже Тамара Телєганова: «У нас є ще один однокласник Валентин, він сам ветеран афганець, на разі він живе в Дніпрі. Коли в нього почались серйозні проблеми зі здоров’ям, то ми всі склалися та відправили йому вагому суму коштів, при тому, що в самих пенсії невеликі. На жаль сьогодні він приїхати не зміг, але ми йому зараз подзвонимо». Під-час застілля її називали «тим магнітом, що тримає усіх разом», саме вона організувала цю зустріч. Вона дружина військового, тому поїздила по усьому Союзу, через що змінила безліч робіт, але останні роки вони з чоловіком осіли у Запоріжжі, де вона працювала в «Державному комітеті по захисту прав споживачів». Вона радить молоді: «Займайтеся спортом! Неважливо чи це футбол, волейбол, баскетбол чи будь-що інше, адже спорт укріплює дружбу. Ми тут усі спортсмени, і наша дружба триває вже десятиліття»
Темою розмов для друзів стало їх минуле та теперішнє життя, вони згадували про свої шкільні роки, любов до спорту та розповідали про цікаві та незвичні події. Кожен із них чекає якихось зрушень у житті як власному, так і суспільному, а також політичному. Серед розмов переважала саме політична тема, але вона мала зовсім інше забарвлення. Вони не намагалися облити політиків брудом, чи виставити свого кандидата кращим, ні - вони, нехай і різними словами, але бажали лише одного – злагоди. Можливо, це саме те, чому можуть навчити роки життєвого досвіду та мудрості. Живіть у мирі та злагоді, не загострюйте свою увагу та дрібницях, любіть свою країну та своїх справжніх, вірних друзів.
Випускники-пенсіонери відзначили своє чергове свято з усіма атрибутами та пообіцяли зустрітися й наступного року.
