У День Незалежності України Віталій Петрусь підіймав на площі Жмеринки Державний Прапор України – символ країни, яку мужньо захищав із 2022 року. Тоді він був серед тих, хто вшанував свою державу, а сьогодні Браїлів та всю Жмеринську громаду сколихнула трагічна звістка – 9 жовтня у лікарні зупинилося серце старшого сержанта Віталія Васильовича Петруся. У сповіщенні про смерть причиною вказана двобічна полісегментарна пневмонія. Віталію було 37 років.
Відданий військовій справі, надійний побратим, коханий чоловік та люблячий батько двох синів – таким його пам’ятатимуть рідні, друзі та ті, з ким він разом проходив військову службу.
Віталій народився 27 червня 1989 року в Браїлові. Навчався у ліцеї імені Володимира Забаштанського, а згодом здобув професію кухара у місцевому професійному ліцеї.
У мирному житті працював будівельником, часто їздив на заробітки, аби забезпечити свою родину. Разом із коханою дружиною Тетяною прожили 18 років, виховували двох синів - 16-річного Максима та 11-річного Матвія. Родина була його опорою, заради якої він працював і до якої прагнув повертатися.
У 2022 році Віталій став на захист України. Служив водієм-сапером 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерної роти 1-шої окремої бригади територіальної оборони ім.Івана Богуна у складі Сил територіальної оборони ЗСУ.
Віталій ніс службу в найгарячіші роки повномасштабної війни, неодноразово опинявся в небезпеці та зазнав серйозних поранень. Попри все, залишався вірним військовій присязі й продовжував виконувати свої обов’язки.
За мужність, відвагу та службу був відзначений численними нагородами, відзнаками й орденами.
За час служби здобув повагу побратимів, адже не звик відступати перед труднощами й часто першим ішов туди, куди інші вагалися ступити. За швидкість і рішучість побратими дали йому позивний «Вітер».
Дружина Тетяна розповідає, що чоловік жив військом і турботами про побратимів. Навіть під час коротких відпусток постійно залишався з ними на зв’язку, цікавився їхніми справами та потребами.
Та, звісно, Віталій хотів і звичайного людського щастя - бути вдома, поруч із дружиною та синами, бачити, як вони дорослішають, проводити з ними час і просто жити своє життя. Адже за сильним характером військового був чоловік, який любив свою родину, цінував дружбу та вмів радіти простим речам.
Рідні згадують його як компанійського, дружнього й веселого чоловіка, який умів підтримати, пожартувати та бути поруч тоді, коли це було потрібно.
