75 років нас розділяє від моменту звільнення України від нацистських окупантів. Щорічно 28 жовтня ми відзначаємо річницю визволення України, а 8 травня, у День пам’яті та примирення, вшановуємо пам’ять тих, завдяки кому міста та села України були остаточно звільнені від ворога.
Традиційно у ці дні ми несемо живі квіти до підніжжя пам’ятників та братських могил, дякуємо героям, які в лавах Червоної армії та Української повстанської армії виганяли ворога з рідної землі.
Вивчаючи творчість українського поета Олеся Гончара, учні школи №3 та учасники гуртка «Театр мініатюр» в умовах карантину проаналізували творчість письменника і створили відеоролик з цитатами відомих творів, присвячених подіям війни.
Син вчительки повернувся з АТО із пораненням
У своєму відео діти і їхній педагог Ірина Адамусик з гіркотою і сумом говорять про війну, яка принесла трагічні наслідки для кожної української родини. Для Ірини Василівни ця тема надзвичано болюча, адже нещодавно із зони АТО/ООС повернувся її син, Вадим. У званні бойовий офіцер, командир розвідгрупи Вадим Адамусик отримав поранення і був змушений покинути лави Збройних Сил України.
«Я була сильно вражена тим, що діти в умовах карантину, взялися за цю роботу. Вони прочитали твори, виписали цитати, вивчили уривки з творів, і відзняли відео на телефони. Велика вдячність батькам і рідним, які також долучилися до творчої роботи. Подвиг ветеранів тієї війни, та героїзм мужніх захисників сучасної України – еталон патріотизму», – наголосила Ірина Адамусик.
Вчителька дякує своїм учням Анні Муковоз, Владиславу Кобилінському, Наталі Жуковській, Надії Твердохліб, Дар'ї Слюсар, Мар'ї Сідлак та Максиму Любанському: «Дорогі мої діти, я безмежно вдячна вам, що ви відгукнулися на мою пропозицію показати жахіття війни через героїв Олеся Гончара, мого улюбленого письменника, показати так, як ви її бачите, через довгих 75 років…».
Варто зауважити, що у червні 1941 р. Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом республіканської премії ім. Шевченка. Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік 1943-го і продовжував воювати в Червоній армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. Нагороджений орденами Червоної зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Фронтова поезія Гончара духовно близька до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».
У документальній повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка». Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 року писав: «Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..».
