Тому що зі Жмеринським районом мене пов'язує тривала тісна волонтерська співпраця. Тому що тут живуть небайдужі, активні люди, які прагнуть змін та готові працювати задля розвитку свого краю. Я абсолютно впевнена, що разом із такою командою можна будувати успішну країну.
Я – Людмила Станіславенко! Більше 15-ти років – політик, громадська діячка та волонтерка. Організувала сотні успішних проектів та заходів на Вінниччині, покликаних як допомагати, так і розвивати. Заснувала власний Благодійний фонд, який роками об’єднує тисячі небайдужих однодумців, допомагає важкохворим діткам, людям із інвалідністю, пенсіонерам, родинам АТО та людям, що опинилися у складних життєвих обставинах. Наша команда підтримує талановиту обдаровану молодь та сприяє реалізації достойних проектів у різних сферах. Наразі я – депутат Вінницької обласної Ради, голова постійної комісії та представляю «Українську стратегію Гройсмана» на Вінниччині.
З’їзд Української Стратегії Гройсмана
Вірю, що моя співпраця з вами, дорогі мешканці Жмеринського краю, буде максимально відкритою, щирою та дружньою. Тож у цьому та наступних номерах газети я поділюся з вами відвертою розповіддю про себе та познайомлю із моєю багаторічною діяльністю.
Знайомство. Біографія.
Людмила Станіславенко з родиною: чоловік, донька, невістка і син
Коли дивишся на фото цієї чарівної жінки у ніжно-блакитному жакеті, яка так привітно усміхається зі світлини до кожного, мимоволі спадає на думку: «О, вродлива та, швидше за все, успішна й щаслива. Мабуть, чиясь кохана дружина, любляча і дбайлива мама, донька…». Так і є. У звичайному житті вона – просто щаслива жінка зі своїми жіночими радощами та турботами, з великою і дружною родиною, купою щоденних обов’язків, планів та ідей… Успішна й добре знана як на теренах Вінниччини, так і в Україні та за її межами.
Насправді ж за її легкою посмішкою та турботливим поглядом – багаторічна, щоденна, кропітка праця, сотні змінених життів, сльози та біль від безсилля і нещирості й справжня радість після кожного успішного проекту. А за вродою і тендітністю – сильна, цілеспрямована, багатогранна особистість, яка зуміла досягти значного успіху й об’єднати тисячі людей заради добра та високих цілей.
Отже, знайомтесь, Людмила Станіславенко – депутатка Вінницької обласної Ради, голова постійної комісії з питань освіти, культури, сім’ї та молоді, спорту і туризму, духовності та історичної спадщини, засновниця та президент Благодійного фонду Людмили Станіславенко, Голова Вищої ради Клубу успішних жінок України, волонтерка та громадська діячка…
Коротке досьє
Фото із сімейного архіву Людмили
Народилася та зростала Людмила Станіславенко у Вінниці, у звичайній родині робітників: мама і тато працювали позмінно на ГПЗ-18 одному із найбільших шарико-підшипникових заводів у радянському союзі. Потім батько змінив місце роботи на підприємство УТОС (Українське товариство сліпих). Має молодшого брата, Сергія. Дитинство та юність минали, як і в більшості її однолітків. Людмила Анатоліївна часто з легкою ностальгією згадує про ті роки, коли жили в гуртожитку – хоч і не дуже комфортно, але дружно і весело.
Зі спогадів: «Одна маленька кутова кімната на другому поверсі з двома вікнами на дорогу, через які було чути і перший, і останній тролейбус на маршруті. За вікном тато зробив сітку-полицю, куди можна було ставити продукти і банки для зберігання, а сама кімната була розділена на зони смішними шторками. На коридорі була поличка для взуття, і оскільки ми були в кутку, то біля дверей можна було складати все, що треба. Це був єдиний плюс кутової кімнати. А-от мінусів було набагато більше, адже загальна для всього поверху кухня знаходилась в іншій, протилежній, стороні, і саме я іноді по двадцять разів бігала за чимось із кухні в кімнату, коли мама готувала.
В нашій частині довжелезного коридору було 4 умивальника і два туалети (все іржаве, страшне та холодне, стіни до середини пофарбовані в темно-синій колір, з кранів постійно капала вода…). Душ був один на весь п’ятиповерховий гуртожиток, а теплу воду подавали тільки у вихідні. Тому все було розписано, і кожен знав свій «щасливий, чистий» час (жінки разом із дітьми мились у суботу після обіду, а чоловіки – в неділю або ж після жінок у суботу). Коли мама нас із братом купала, папа чекав під дверима, замотував нас в пледи і по черзі ніс на руках на другий поверх у нашу маленьку кімнатку, в якій, окрім нас чотирьох, постійно жив та ночував хтось із родичів чи знайомих. Завжди хтось спав на підлозі, а хтось — під столом… Але, незважаючи на всі незручності, саме в гуртожитку були найвеселіші святкування Нового року і найкращі сімейні прогулянки кожні вихідні. А ще – найсмачніша сметана в стаканах із кафе біля нас, і супер-смачне картопляне пюре з сардельками. А може все це було так, тому що в дитинстві все особливе ...».
Інша частина дитинства Людмили Станіславенко минула якраз не у Вінниці, а в Шаргородському районі, у бабусі в селі Хоменки. Вже будучи дорослою та реалізованою жінкою, вона завжди з теплотою ділиться рідними для серця спогадами про дитячі роки, юність та пригоди під час літніх канікул у селі на Шаргородщині – як на прохання бабусі ранками бігала до місцевого кафе по хліб, пончики та сітро; як працювала на току під час літніх канікул; як пасла череду та шукала заблукалих корів; як разом із своїми однолітками не пропускали жодного весілля на селі; про перші сльози під час індійського кіно у клубі та про першу підліткову закоханість...
Саме тому Людмила Станіславенко особливо тепло та трепетно сприймає кожну свою подорож у той чи інший район, селище або село. Адже такі поїздки нагадують їй про веселі дитячі та юні роки, що минали у селі, а зустрічі з місцевими мешканцями зворушують щирістю, простотою та легкістю… Після безтурботних, щасливих дитячих років та юності шлях п.Людмили продовжується навчанням і першими кроками до самореалізації.
Людмила Анатоліївна має 3 вищі освіти. Спершу закінчила Вінницьке базове медичне училище ім. акад. Д.К. Заболотного, здобувши кваліфікацію медичної сестри. Більше 10-ти років працювала медсестрою у ВООД (Вінницький Обласний Онкологічний диспансер). Після чого – навчання у Київському національному торговельно-економічному університеті, (професія економіст-фінансист). Згодом здобула освіту у Вінницькому обласному інституті післядипломної освіти, факультет практичної психології (спеціальність «Практична психологія», кваліфікація практичного психолога). І зовсім нещодавно закінчила Національну академію державного управління при Президентові України (спеціальність - магістр публічного управління та адміністрування).
Сьогодні Людмила Станіславенко є однією із найуспішніших та найпублічніших депутаток Вінниччини. Впродовж 15-ти років своєї плідної діяльності вона не лише зробила величезний внесок у розвиток Вінниччини, але й змінила життя сотень людей.
Наразі Людмила Станіславенко як кандидатка від партії «Українська стратегія Гройсмана» розпочинає свою співпрацю із громадами області, зокрема із Жмеринщиною, Шаргородщиною та Барщиною. Саме цими районами відтепер вона опікуватиметься першочергово. П.Людмила переконана, що саме ОТГ, райони, селища та села, на жаль, є найбільш вразливими та потребують підтримки зі сторони держави. Вже сьогодні на місцях проводяться зустрічі із місцевими мешканцями, вивчаються проблеми, обговорюються ідеї та напрацьовуються подальші кроки до розвитку. І саме всі найактуальніші пропозиції з таких зустрічей буде внесено у стратегію розвитку Вінницької області (Стратегія 2030).
Великий шлях починається з маленьких, але рішучих кроків
У місцевій амбулаторії з сімейними лікарями
Коли випадає нагода поспілкуватися з такою неординарною особистістю, хочеться запитати про все, спіймати кожну її думку чи спогад, аби зрозуміти, як вона будувала свій шлях, йдучи до успіху, які рішення приймала та які труднощі долала.
— Людмило Анатоліївно, в який період чи момент життя Ви усвідомили, чим хочете займатися та в якому напрямку надалі рухатися? Коли зрозуміли, в чому Ваше покликання?
— Коли під час чергової зустрічі з друзями мене запитали, ким я себе бачу в майбутньому і чим би хотіла займатись, щоб отримувати задоволення, я відповіла: «Точно не знаю, але я люблю слухати і відчувати людей. А ще мені подобається заглиблюватись у почуття і постійно аналізувати, чому так, а не інакше». Однак, тоді мені було десь 22-23 роки і я уявлення не мала, яка професія може бути пов’язана з такими захопленнями. А-от у 27 розпочалися справжні «пошуки себе». На той момент я вже була більше 10 років у шлюбі, працювала медсестрою, мала двох прекрасних дітей (синочка й донечку) і абсолютно точно усвідомлювала, що настав момент самореалізації та зростання. Це був десь 2003-2004-й рік, коли такі терміни, як: тренінги, психолог чи психотерапевт, ще не були модними, мало кому відомими, і майже ніхто не розумів різницю між психологом та психіатром. Тож я активно поринула в пошуки і після чергового тренінгу, пов’язаного з комунікацією, чітко відчула, що хочу бути саме психологом!
— Отже, визначившись із майбутнім фахом, як Ви розпочали освоювати цю складну і водночас глибоку професію?
— Спершу знайшла ВНЗ, де навчали психології, і в останній момент подала документи. На той час я вже мала дві освіти: вищу – економіста, та середнього медпрацівника, тож це неабияк допомогло мені при вступі. На щастя, мене прийняли! Ніколи не забуду випадок, коли прийшла на співбесіду ще з двома хлопцями, які говорили дуже дивною для мене мовою з незрозумілими словами, як-от: гештальт, катарсис, інтроект. Тож моя впевненість десь миттєво зникла, і я запанікувала. Це вже згодом саме з цими хлопцями я навчатимусь в одній групі, й навіть до сьогодні ми товаришуємо в професійному і життєвому просторі.
—Чи підтримав хтось із рідних/ друзів Вас у прагненні вивчати психологію, зважаючи на те, що в ті роки для багатьох звичайних обивателів психологія була професією із розряду «вищий пілотаж»?
—Так, підтримав, але лише мій чоловік. Саме він і підвіз мене на доленосну співбесіду, а пізніше, перших кілька років, сильно шкодував через ту підтримку, примовляючи жартома: «Краще б ми запізнились». Я стрімко розвивалася, змінювалась і змінювала все та всіх довкола у позитивному напрямку. І вже зараз, через багато років, мій коханий із гордістю розповідає своїм друзям, знайомим про свою дружину, як професійну психологиню, котра знає та відчуває все й про всіх!
Щодо моїх батьків, то вони були здивовані моїм рішенням. Особливо їх шокувало, коли після чергової інтенсивної роботи я телефонувала їм та ридала у слухавку, запитуючи: «Чому я чула так мало слів «люблю»? Чому нас так мало обіймали в дитинстві?». У відповідь неодноразово підслуховувала, як мама тихенько підказувала папі, передаючи слухавку: «Ну скажи, скажи, що ти її любиш!». Звичайно ж, я знала, що вони любили і люблять мене з братом понад усе на світі. Просто, на жаль, наші батьки не були навчені проявляти свою любов. Для їх покоління любов виражалася у таких поняттях, як: забезпечити, нагодувати, одягнути. Тому я їх вчила любити і навчаю до сьогодні.
Своїм дітям я завжди кажу багато слів любові та чую такі слова навзаєм! Я багато їх обіймаю, адже точно знаю – кожній дитині й людині потрібна любов!
— Проаналізувавши той період життя і шлях аж до сьогодні, скажіть, як все ж таки вивчення психології вплинуло на Ваше життя?
— Вже більше 17-ти років я глибоко вивчаю та досліджую такі напрямки психології, як: психоаналіз, гешталь-терапія, пропедевтика (основи психіатричних захворювань), психосоматика, сімейна психотерапія, дитячо-батьківські відносини, сексологія, іронічно-парадоксальна терапія і ще багато різних коуч-програм. І знаєте, абсолютно впевнена, що я досягла таких вершин та успіху саме завдяки моєму безперервному навчанню, постійному відвідуванні різноманітних курсів зростання, майстер-класів і т.д. Навіть зараз, маючи 3 вищих освіти, я навчаюсь в аспірантурі, пишу кандидатську, паралельно закінчую черговий онлайн-курс і щоденно черпаю знання у кожної людини, яка зустрічається на моєму шляху. Завдяки психології, я справді навчилася краще і глибше розуміти життя, людей, їх вчинки, почуття та багато інших моментів.
— Ваша благодійницька та волонтерська діяльність широко відома не лише на Вінниччині, але й далеко за її межами. Ви заснували потужний Благодійний фонд, який, окрім точкових проектів і довготривалих акцій, допомагає розвивати культуру області, соціальну сферу, спортивні проекти та підтримує талановиту молодь. Що саме надихнуло Вас на таку активну роботу у сфері благодійництва?
— Найголовніша людина, яка надихнула мене до благодійності, — мама. Саме вона власним прикладом заохотила мене допомагати іншим, тим, кому поталанило трохи менше за нас. Я пам’ятаю, що в дитинстві нам її завжди не вистачало, адже мама багато працювала, а після роботи активно займалася благодійністю. Коли мені було 7 років, вона вперше взяла мене з собою в дитячий будинок, де я, власне, і пізнала, що означає допомагати, та побачила, скільки дітей насправді потребують підтримки. Я думаю, що сама від того часу благодійність стало невід’ємною частиною мого щоденного життя.
І вже з 6 класу школи я почала організовувати різноманітні акції та інші заходи задля допомоги дітям із дитбудинків. Поступово така діяльність розширювалася та охоплювала все більше коло людей. Вже пізніше народилася ідея створити власний Благодійний фонд і об’єднати команду таких же небайдужих людей, аби допомагати, розвивати та привносити у світ якомога більше добра. Я надзвичайно пишаюся, що за роки активної роботи «Благодійний фонд Людмили Станіславенко» досягнув колосальних результатів у сфері благодійництва, зокрема: визнання на всеукраїнському рівні; мільйони гривень зібрані на лікування важкохворих вінничан; сотні масштабних та успішних благодійних акцій, проєктів, які об’єднали тисячі вінничан, мешканців області та людей навіть за межами України, й багато іншого. Благодійна діяльність принесла мені чимало почесних визнань, зокрема: я стала лауреатом національного конкурсу «Благодійна Україна» і отримала «Орден Королеви Анни «Честь Вітчизни» та Орден «За громадянську доблесть», також мене було визнано переможницею рейтингу «EUROWOMAN2018: Жінка року», і вже кілька років я гідно ношу звання «Місіс Благодійність».
Знаю, що вдалося досягнути значних успіхів, але ще більше – попереду. Маю дуже багато нових ідей, ініціатив, які хочу втілити найближчим часом. Крім того, у команді «Української стратегії Гройсмана» вже працюємо над Стратегією розвитку Вінниччини на наступні 10 років. Адже одне із найголовніших наших завдань сьогодні – підняти країну і дати людям той рівень життя, на який вони заслуговують...
Продовження історії та секрети/подробиці політичного й особистого життя Людмили Станіславленко читайте вже в наступних публікаціях.
