Історії цих людей та сотень, тисяч, а то й мільйонів схожих можуть слугувати прикладом і мотивацією для кожного з нас. Ми не маємо права втрачати надію, опускати руки, розчаровуватись та сумніватись. Ми повинні цінувати те, що у нас є зараз, вірити в мирне українське завтра, сподіватись на краще та віддавати все задля нашої спільної перемоги.
Ми – ті, заради кого воюють наші бійці, вони – ті, заради кого кожного дня йдемо у волонтерські пункти. Ми не змогли б без них, їм ніяк без нас.
Євгенія. Чернігів
Після майже двох місяців регулярних обстрілів українських міст рашистами сім’я пані Євгенії все ж дочекалась зеленого коридору з рідного Чернігова. Майже сім із половиною годин лісними дорогами без навігації їх мікроавтобус прямував до Києва. І вже 25 березня родина була у найближчому комфортному місті – Жмеринці. Мама, тато, дочка та син варіант виїзду за кордон навіть не розглядали. У Жмеринку приїхали взагалі без речей: «Ні білизни, ні одягу, але забрали все своє пухнасте хазяйство: чотири коти, собаку та зайця», – згадує пані Євгенія, – Облаштуватись у місті допомогла заступниця міського голови з гуманітарних питань Ольга Боровська. Люди в Жмеринці набагато добріші, ніж в тому регіоні, звідки приїхали ми. Всі дуже позитивні».
Вперше в волонтерський центр Євгенія завітала 20 квітня. Відтоді тут майже кожного дня разом з іншими волонтерами плете сітки. Каже, що це найменше, чим може допомогти захисниками нашої Батьківщини.
Євгенія ініціювала поїздку з волонтерами до Чернігова, аби вивезти необіхідні речі для бійців та біженців: «В нас вдома є палатки, спальники. Дайте нам волонтера, ми заберемо все, що зможемо в цей волонтерський центр і віддамо військовим або таким же вимушеним переселенцям, які того потребують. Краще ми віддамо його тут, ніж воно пропаде там».
Анна. Чернігів
Старша донька Євгенії Анна – абітурієнтка. На носі вступна кампанія, але дівчина регулярно допомагає плести сітки в центрі, а також бере роботу додому – обшиває каски для воїнів.
Мати розказує, що на виплати тимчасово переміщеним особам дівчина купила у волонтерський штаб три основи для сіток: «Мене одягнули, нагодували, а після війни кожен себе спитає, чим він допоміг своїй країні».
Євгенія волонтерила і раніше у своємо рідному місті: «У 2014-2015 роках їздили допомагати в Чернігівський військовий госпіталь. Привозили пораненим смаколики. І нам було не зрозуміло, чому, коли ми придбали блок солодкої води, вони попросили у нас простої, звичайної води». Родина майже 24 доби просиділа під прямими обстрілами, авіаударами, вибухами, з перебитим інтернетом, відсутнім світлом, газом та водою. А для того аби задовольнити стандартні потреби треба було прикладати неабияких зусиль.
Повертатись до Чернігова родина Євгенії не збирається: «Нас вже по горло накормили як росіяни, так і білоруси. Весь Гомель був у Чернігові. Приїжджали за всім, що хочеш. А зараз 631 ракета була запущена з Гомеля…». Далі просло без слів… Просто сльози в очах.
Оксана. Харків
Пані Оксана з Харкова до війни працювала у страховій компанії. До Жмеринки виїхала із своїми знайомими, які мають тут родичів. «Остання крапля була, коли над нами літали літаки і снаряди падали в трьохстах метрів від нашого будинку. Моя 3-річна дитина просто оніміла. Одну фразу вона повторювала 15 хвилин. Плакала і повторювала», –згадує жінка зі сльозами на очах.
«Дорога сюди була важкою. Добирались 3 доби. Дитина за останню добу, крім одного вареного яйця, взагалі нічого не їла. І коли я зайшла в магазин у Жмеринці запитати, чи немає якогось дитячого харчування (а там його не було), дівчина, що стояла поряд, пішла у інший магазин купила каші, цукерок, молока і віддала нам. Мене здивував та зворушив до сліз вчинок зовсім незнайомої людини, яка бачила мене рівно 30 секунд у крамниці», – відзначає чуйність жмеринчан пані Оксана.
Речей родина не взяла ніяких, лише дитині трохи. А коли прийшли в центр гуманітарної допомоги, взяли все по мінімуму – думали «завтра це все закінчиться». Прийшовши в центр гуманітарної допомоги вдруге, Оксана попросилась у помічники, але зізнається: «Я навіть не могла надіятись, що мене приймуть в цю команду». Аби відволіктись від думок та задля швидшої перемоги переселенка почала волонтерити у центрі на постійній основі. Допомагає всюди, де в цьому є потреба: «Я хочу бути корисною в тилу. Зараз вже почала працювати на роботі дистанційно, але не можу відмовити собі, щоб прийти сюди і допомогти дівчатам».
«Раніше волонтерством не займалась, але якщо є можливість допомогти людям – я ніколи не відмовлю».
Харків’янка зазначає, що зараз зовсім мало людей допомагають у центрі: «На початку дуже багато було жмеринчан, але згодом у кожного з’явились свої справи, робота – і це нормально. Багато хто віддає значну частину своїх фінансів і сил на виконання якихось запитів від військових. Це і продукти, і речі, і ліки».
Гуманітарний штаб іще слугує так званою зручною точкою передачі. Тут відбувається збір, а згодом і відправка у місця, де чекають цієї допомоги.
«Я рада за цих людей [переселенців]. Вони тут, вони в більш безпечному місці. Я рада, що люди користуються цим центром, користуються допомогою такою, яку ми можемо їм надати. Але я розумію, що люди потребують більшого. Особисто нам повезло, в нас нормальні умови проживання – у когось такого немає. Дякувати Богу, що вони тут».
Родина пані Оксани планує повернутись до Харкова після війни: «Це моє рідне місто. Звісно повернемось».
Тільки разом ми сила!
