80-річна Віра Петрівна народилася під час Другої світової війни в Донецькій області, у 2014-му, рятуючись від «русского міра», разом з сім’єю переїхала до Краматорська, а вже в 2022-му, втікаючи від ракетних обстрілів, приїхала до Жмеринки та поселилася у школі №2, яка приймає переселенців як пункт евакуації.
Жила в часи Другої світової війни
Віра Матвєєва (дівоче прізвище Барціхівська) народилася 18 вересня 1941 року, в часи Другої світової війни, в селі Староласпа, що на Донеччині. Віра Петрівна розповідає, що під час війни на фронті загинув її батько, а 16-річну сестру забрали до Німеччини, де вона також загинула.
«У той час було дуже важко жити. Я хоч і була маленька, але пам’ятаю, як дуже сильно хотіла їсти, а нічого не було. Голод і холод. Навіть корова жила з нами в будинку. Тоді у нашому селі стояли румуни. Вони навіть давали нам юшку, щоб поїсти, а ще попереджали, щоб ми ховалися від бомбардувань», – згадує Віра Петрівна.
Після закінчення школи Віра поїхала навчатися на психолога до педагогічного училища в Таганрог, з якого згодом перевелася до Донецька. Потім одружилася, з чоловіком переїхала до Хмельницького і через 18 років повернулася до рідного Донецька, в якому працювала та мирно жила аж до 2014-го. Віра Петрівна працювала психологом на заводі у Донецьку.
Від «русского міра» разом з сім’єю переїхали до Краматорська
«Коли прийшли росіяни, ми залишили все в Донецьку та поїхали до Краматорська. І квартиру, і машину, і дачу, – все майно. Наш мікрорайон, де ми жили, знаходився недалеко від аеропорту. Ми чули обстріли з першого дня вторгнення. Тому не зволікаючи залишили все, щоб врятувати своє життя», – розповідає Віра Петрівна.
З 2014-го по 2022-й Краматорськ дуже змінився в кращу сторону. Європейські країни давали багато грантів для розвитку
У Краматорську Віра Петрівна разом з чоловіком Леонідом, донькою Надією, онучкою Нелею та правнуком Максимом винаймали житло. А в 2016-му чоловіка Віри Петрівни не стало.
Жінка розповідає, що з 2014-го по 2022-й Краматорськ дуже змінився в кращу сторону. Європейські країни давали багато грантів для створення бізнесу, для дітей та молоді створювали розважальні центри та кафе, а також запрошували усіх охочих на навчальні програми від закордонних партнерів.
Онучка пані Віри швидко пішла в Краматорську на роботу, а маленького Максима гляділа прабабуся Віра. «Ми вже звикли до життя у Краматорську, але тепер знову нам потрібно було рятуватися від «русского міра», – з жалем у голосі говорить Віра Петрівна.
У 2022-му, рятуючись від російських обстрілів, приїхали до Жмеринки
Говорять, що тварини часто відчувають небезпеку. Віра Петрівна розповідає, що її домашній улюбленець, киця Муся, за пів року до початку війни почала плакати та перестала виходити на вулицю.
«Навіть слухаючи по новинах прогнози початку війни, не хотілося вірити. Але ми вже знали, що це таке. 24 лютого ми прокинулися від вибухів, швидко зібралися і вже о 9-й виїхали з Краматорська», – говорила Віра Петрівна та згадувала, що спочатку вони чули поодинокі «прильоти», а вже коли збиралися виїжджати, то часто було чутно свист ракет.
Спочатку Віра Петрівна разом з донькою, онукою, правнуком і кицею Мусьою приїхали до Дніпра. Дорога була довгою, більше стояли, аніж їхали. В Дніпрі родина довго не затрималась і поїхали далі. З Дніпра до Жмеринки вони добиралися 2 дні.
У Жмеринці залишилася лише Віра Петрівна з донькою Надією, онука Неля з синочком поїхали за кордон до друзів. Пані Віра з донькою спочатку проживала у знайомих у мікрорайоні Велика Жмеринка, а потім оселилася у школі №2.
«Наші знайомі, які теж рятувались від обстрілів російських окупантів, шукали місце, де б могли зупинитися і ми з донькою почали шукати можливості, щоб вони добралися до Жмеринки. Коли вони приїхали, то їх заселили в пункті евакуації у школіу №2. Я часто їх навідувала і мені дозволили оселитися разом з ними», – розповіла Віра Петрівна.
3 місяці війни Віра Петрівна проживає у Жмеринці
Нещодавно на сторінках щотижневика «Жмеринська газета» ви могли прочитати лист вдячності від Віри Петрівни та усіх переселенців, які оселилися у школі №2.
«Вся атмосфера тут дихає спокоєм і турботою. Ваше місто зачаровує нас красою. Небо чисте і блакитне, розцвітають каштани, чути сміх діток, які грають у футбол з вчителем на шкільному стадіоні. Це перемога добра, це мир і спокій. Це наші люди, які люблять усіх українців і цінують життя нашого народу. А як приємно чути нашу рідну українську мову! Ми з Донбасу, але чуємо, радіємо і плачемо! Це не купується і не продається. Цьому немає ціни. Адже людське життя безцінне! Ми вдячні і ніколи не забудемо Оксану Володимирівну КОЧУРУ і весь колектив школи», – написали вдячні переселенці у листі.
У Жмеринці Віра Петрівна дарма часу не втрачає – відвідує цікаві майстер-класи у музеї, записалася до жмеринської бібліотеки, часто прогулюється вулицями та місцевим парком.
Але як би не подобалось пані Вірі з донькою Надією у Жмеринці вони мріють вже у мирний час та з перемогою повернутися до рідної домівки.
