У свої 32 вона знає, що таке починати життя з чистого аркушу. А найбільшою мрією є – обійняти батьків та покупатися у рідному Азовському морі. Про історію жінки з Херсону, яка вже понад рік живе у Жмеринці і не любить, коли її називають переселенкою, - читайте у нашому матеріалі.
Її звати Маша. Вона хореограф та тренер з фітнесу, а ще мама першокласника Міші. Нині вона виховує синочка, займається улюбленою справою та мріє, щоб у її рідному Херсоні, нарешті, було безпечно. Як там - вона знає не з чуток. Разом з батьками та маленьким сином вона 9 місяців провела в окупації.
«Жити в окупації – це жити у постійному страху. Боятися зустрітися поглядом із озброєними солдатами на вулиці рідного міста, боятися сказати щось не те, боятися, що будь-якої миті може статися щось непоправне», - ділиться спогадами Маша.
І хоча жити в таких умовах ставало неможливо – страх не пройти «зелений коридор» був ще сильнішим, адже серед знайомих були ті, кому не вдалося виїхати із Херсону.
Ми продовжували ховатися у погребі та чекати на ЗСУ
«Чоловіка моєї знайомої розстріляли при спробі виїхати з окупованої території. І таких історій ми, на жаль, чули багато. Ризикувати життям сина я не могла. Тож, ми продовжували ховатися у погребі та чекати на ЗСУ», - розповідає жінка.
Вже після деокупації правобережжя Херсону, жінка зібрала найнеобхідніше і разом з сином виїхала спочатку до Черкас, а невдовзі переїхала у Жмеринку.
«Чому саме Жмеринка? – спочатку сюди переїхали мої подруги з дітками. І ми вирішили, що адаптуватися у новому місті, де є знайомі тобі люди, буде значно легше».
Втім, адаптація була не такою й легкою. За словами Маші, у Жмеринці здебільшого щирі та привітні люди, але зустрічалися й такі, хто звинувачував її у тому, що через велику кількість внутрішньо переміщених осіб зросли ціни на продукти та нерухомість. А ще жінці буває образливо, що її та сина часто називають не інакше як «переселенці».
Іноді хочеться кричати: «Агов, я – не переселенка. У мене є ім’я!»
«У мене не було на меті сісти у когось на шиї, просити допомогу тощо. Все що я отримувала від держави – це виплати внутрішньо переміщеним особам, яких навіть на винайм житла не вистачало. Тож, вже через 2 місяці я орендувала зал та почала викладати фітнес і хореографію для дітей», - ділиться Маша.
Там, у рідному Херсоні, у Маші була власна студія, яка нині напівзруйнована. «Жити потрібно сьогодні», - з оптимізмом каже жінка, Тож, радіє кожній новій учениці. Нині їх вже 16 і всі вони з захопленням розповідають про свого хореографа.
«Маша – вона дуже весела. Ми завжди на тренуванні багато сміємося, але й багато працюємо. Це завдяки їй у мене така розтяжка», - каже юна танцівниця Емілія.
«На перший погляд, може здатися, що Маша дуже сувора, але насправді, вона дуже добра, весела і смішна», - додає Кіра.
Маша радіє, що на новому місці може бути корисною. Пишається кожною зі своїх вихованок і вірить, що завдяки їхній наполегливій праці у них все вдасться!
Та попри стабільність та реалізованість, жінка понад усе мріє про Перемогу України, аби повернутися додому, у рідний Херсон та якомога швидше обійняти батьків.
