Вона молода, енергійна, завжди з іскрою у погляді. Удень пояснює учням хімічні реакції і формули, а ввечері – у спортзалі долає власні межі. Марина Дядик із міста Пологи Запорізької області переїхала до Жмеринки у 2022 році, коли російські війська окупували частину території України.
Залишивши рідний дім, роботу, друзів і знайомі вулиці, вона розпочала нову сторінку свого життя – з нуля, але з вірою у майбутнє. До повномасштабного вторгнення Марина працювала вчителем хімії та біології, певний час — заступницею директора та головним спеціалістом управління освіти.
Тепер вона навчає дітей онлайн – тих, хто, як і вона, вимушено покинув рідні домівки й розʼїхався по різних куточках світу, але серцем залишився з Україною.
Колега і директор школи
Згодом до Жмеринки переїхав і її колега, директор школи в Пологах. На фото, які він показує, – руїни: від будівлі, де ще вчора лунав дитячий сміх, залишилися лише уламки.
Від рідної школи залишились лише руїни
Та для цих вчителів ці кадри не лише біль, а й нагадування, чому треба триматися, працювати, жити і виховувати нове покоління українців.
Ми поговорили з нею про адаптацію, професію, спорт і про те, як знайти сили, коли здається, що їх немає.
– Пані Марино, як ви пережили переїзд і чому обрали саме Жмеринку?
– Я родом із Пологів Запорізької області. Коли наше місто опинилося під окупацією, залишатися було небезпечно. Ми з сім’єю 2 тижні провели у підвалах, без їжі, без зв’язку, без води. Коли побачили, що по місту ходять російські військові, вирішили терміново виїхати. Це було непросто, але нам вдалось.
Жмеринку обрали не випадково. Це також місто залізничників, як і наше місто Пологи. Чоловік перевівся на підприємство Південно-Західної залізниці, і таким чином ми опинились тут. Чесно кажучи, одразу відчули, що це місце з особливою атмосферою. Жмеринка нам нагадує наше місто – невелике, неквапливе, залізничне, зелене, тут живуть щирі і привітні люди.
– Чи важко було починати спочатку?
– Дуже. Але я розуміла: треба діяти і не здаватись навіть у складних обставинах. Я почала викладати онлайн. Кожного дня зі мною на зв’язку учні нашої школи, які також роз’їхалися по світу. Ці уроки — ніби ниточка, яка нас усіх тримає разом, нагадує, що ми – українці. Багато учнів в Польщі, Німеччині, по всій Європі.
– Ви вчителька хімії і біології. Що вас привело до цієї професії?
– Хімія завжди мене захоплювала. Це наука про життя – про те, як усе взаємодіє, змінюється, реагує. І, певно, я сама така ж — шукаю нові реакції, нові можливості. (ред. усміхається)
– Багато хто вважає хімію складною. Як зацікавити дітей?
– Найкраще – показати, що вона поруч. Ми проводимо досліди з продуктами, фарбами, побутовими речами. Коли дитина бачить, як звичайне молоко реагує з кислотою – це вже не формула, а диво.
– Ви активно займаєтеся спортом. Як з’явилося це захоплення?
– Це захоплення було завжди. Я ходила в тренажерний зал в Пологах, а коли переїхала, то спорт і тренування стали ще й моєю терапією, способом зібратися та переключитися.
– Що вам дають ці тренування?
– Спокій і впевненість. Коли піднімаєш штангу, усвідомлюєш, що можеш більше, ніж здається. Це відчуття сили переноситься і в життя, і в роботу.
– Що вас мотивує не опускати руки?
– Люди. Учні, колеги, мої близькі. Я бачу, як кожен намагається жити далі, попри втрати. І це надихає. Ми всі різні, але маємо одну мету – вистояти.
– Яке ваше улюблене місце у Жмеринці?
– Міський парк. Гарне і тихе місце, де можна відпочити і побути наодинці зі своїми думками.
– Яка ваша улюблена кав’ярня?
– Мені подобаються «Солодкі історії», «Ti Kava», «Цимус». Ще багато не знаю назв, але в центрі намагаюсь побачити все. Звісно, більше часу я проводжу в спортзалі «Art Gym».
– Що б ви сказали тим, хто теж вимушено залишив свій дім?
– Не втрачайте віри. Навіть коли здається, що все втрачено, життя обов’язково подарує новий шанс. Треба приймати допомогу, шукати однодумців і не зупинятися. Бо сила — не лише у формулах, а й у серці.
На фото: Марина Дядик під час тренування у спортзалі Жмеринки. Вона переконана: рух — це життя, а життя триває, доки ми боремося.
