Більше чотирьох тисяч людей зі східних регіонів проживають сьогодні у Жмеринці. Усі вони приїхали сюди не просто за покликом свого серця, а через російську окупацію їхніх містечок, втрату будинків, місця роботи та, за словами самих переселенців, найголовнішого – втрати можливості жити в Україні.
Ми зібрали 6 історій про людей, які змогли евакуюватися із окупованих територій і розпочали нову сторінку свого життя у Жмеринці.
Ми з сестричкою змогли виїхати, а мама з татом залишаються на окупованій території
«Я переїхала з Херсону до смт Браїлів ще з лютого. Без батьків, але з сестричкою. Мама і тато залишаються вдома, на жаль, вони не мали змоги виїхати, і до цих пір ще живуть в окупації. Хоча вірять, що дуже скоро ЗСУ повернуть захоплені росіянами землі назад в Україну», – розповідає Софійка під час майстер-класу з виготовлення листівок для Збройних Сил України.
Софійка з Херсону на майстер-класі з виготовленнялистівок для ЗСУ
Дівчинка проживає у своїх родичів і ходить до місцевої школи. Каже, що вчитися їй дуже подобається, знайшла нових друзів, але всеодно чекає на той день, коли можна буде повернутися до рідної домівки.
Знущались з сина
А це ще одна переселенка з Херсону, яка разом із сім’єю змогла втекти з окупованої території і зі сльозами на очах розповідає про жахіття, які робили окупанти у їхньому населеному пункті.
«Спочатку настрої населення місцевого були за Україну, а потім багато хто перейшов на бік росії. Було дуже страшно. Люди почали доносити на тих, у кого проукраїнські погляди. Нас змушували отримувати російські паспорти, щоб можна було жити і отримувати пенсію. Це було нестерпно. Але ще страшніше сталося з нашим сином. Він хотів піти на підробіток у сусіднє село, і по дорозі його виграли окупанти, дуже знущалися над ним. Вони подумали, що він здає їхні позиції для українських військових, і тому взяли його у полон…», – зі сльозами на очах говорить жінка…
«У сина пробита голова…. Залишилися шрами... Викрутками видушували на тілі рани… Він дивом залишився живим… Його хотіли втопити, кинули в каналі… І він, не вміючи плавати, почав пливти і кликав на допомогу. Рибаки, слава Богу, почули, і завезли його в лікарню… У сина було овальне лице… він був так сильно побитий. Ми їздили по двох районах шукали перекис водню, бинти… В аптеках нічого не можна було придбати, а лікарні перетворилися на шпиталі для лікування поранених… Ми самі лікували сина вдома… робили перев’язки… Він перші два місяці не міг пережити спокійно навіть звуку мотоцикла… Зіниць не було видно, бо очі були залиті кров’ю від побоїв… Ми 2 місяці лікували його, а потім виїхали…»
Жінка розповідає, що поруч із їхнім будинком окупанти щодня запускають снаряди і ракети у бік центральної і західної України.
«У нас від цих канонад ракет і снарядів будинок пішов по швам… Телефонує мама, просить, щоб я її вивезла з окупованої території… Не пускають… А щоб виїхати через Крим, треба не менше 50 тисяч гривень. А де в мене такі гроші?», – з гіркотою у словах говорить жінка.
Сліди від ракет
«Ми знайшли оголошення від волонтерів про евакуаційний потяг, який йшов через Жмеринку, так і дісталися до цього міста. А в групах в соціальних мережах прочитали, що тут є пункт евакуації для тих, хто втікає від війни. І так хороші люди допомогли знайти можливість розпочати нове життя.
Хто думає, що тут мед, помиляється. У нас вдома було все: свій будинок, дрова на зиму, повний погріб закруток на зиму, а сюди ми втікали з однією сумкою речей на всіх…. Сказали на перетині кордону, що веземо на лікування донечку, і такими правдами-неправдами зуміли втекти.
Але я щиро вдячна кожному, хто тут нам допомогає, особливо Оксані Кочурі, яка взяла мене на роботу, допомогла з речами, дітям забезпечила гаджети для онлайн занять у школі. Тричі на день нас безкоштовно годують за кошти місцевого бюджету, допомагають у всьому і підтримують.
Все нормально, але важко морально від думки, що ти біженець через окупацію… Що нам потрібно? Зимовий теплий одяг та взуття для дітей: розмір для хлопців 44,41,43, для дівчаток: 24,35».
Жила при двох війнах та двічі рятувалася від «русского міра»
80-річна Віра Петрівна Віра Петрівна народилася 18 вересня 1941 року, в часи Другої світової війни, в селі Староласпа, що на Донеччині. У 2014-му, рятуючись від «русского міра», разом з сім’єю переїхала до Краматорська, а вже в 2022-му, втікаючи від ракетних обстрілів, приїхала до Жмеринки та поселилася у місцевій школі, яка приймає переселенців як пункт евакуації.
Віра Петрівна
«Я втратила батька у період Другої світової війни, а сестру забрали до Німеччини, де вона і померла... Коли прийшли росіяни в наш рідний Донецьк, ми залишили все (і квартиру, і машину, і дачу) та поїхали до Краматорська. З 2014-го по 2022-й Краматорськ дуже змінився в кращу сторону. Європейські країни давали багато грантів для розвитку, місто розквітало, були робочі місця, і нам дуже подобалося це місто. Ми вже звикли до життя у Краматорську, але тепер знову нам потрібно було рятуватися від «русского міра». Коли 24 лютого почули вибухи від ракет, навіть не обдумуючи, одразу вирішили все покинути і втікати, бо вже знали, як це було в Донецьку…», – з жалем у голосі говорить Віра Петрівна.
Рідний Краматорськ після приходу окупантів
«Жмеринка нам подобається, тут дуже добрі люди. Небо чисте, чути сміх діток, які грають у футбол з вчителем на шкільному стадіоні. Це перемога добра, це мир і спокій. Це наші люди, які люблять усіх українців і цінують життя нашого народу. А як приємно чути нашу рідну українську мову! Ми з Донбасу, але чуємо, радіємо і плачемо! Це не купується і не продається. Цьому немає ціни. Адже людське життя безцінне! Ми вдячні і ніколи не забудемо Оксану Володимирівну КОЧУРУ і весь колектив школи, які прийняли нас як свою родину», – розповідає жінка.
Коли втікали з Краматорська стався остріл залізничного вокзалу. На щастя, жінка з родиною залишилися живими.
Коли втікали з Краматорська стався обстріл залізничного вокзалу. На щастя, жінка з родиною залишилися живими.
«Ми не відчуваємо себе переселенцями, ми тут гості»
Катерина з донечкою Софійкою приїхали до Жмеринки з Маріуполя, жінка каже, що їй подобається наше затишне місто, і вона залюбки бере участь у різних соціальних і благодійних проєктах.
«Ми жодного разу не відчули себе переселенцями, у Жмеринці живуть дуже добрі люди. Донечку записали до місцевого дитячого садочку, а чоловік влаштувався на роботу на залізничне підприємство. Цікаво, що саме під час заходів громадської організації «Унікальна країна» ми познайомилися із нашою землячкою з Маріуполя. І ми тут дружимо вже, як рідні», – з посмішкою говорить жінка.
У Жмеринці для переселенців та жителів громади постійно влаштовують цікаві заходи, майстер-класи, навчання, зустрічі із психологами та інші формати для соціальної адаптації. Наприкінці літа подружжя Андрій та Світлана Сільченки організували Фестиваль Подільської гостинності, а ще виграли європейський грант на безкоштовне харчування переселенців у місцевій «Харчевні».
Змогла відкрити власну справу у Жмеринці
Через повномасштабну війну в Україні харків'янка Наталя Жовтобрюх оселилася у Жмеринці. Її рідна Харківщина наразі потерпає від ворожих обстрілів, і повертатись додому зараз – це наражати на небезпеку своє життя і життя дитини. Але жінка не склала руки, змогла перетворити складнощі на нові можливості, – Наталя трансформувала улюблене хобі у невеличкий бізнес і відкрила для себе абсолютно нову сторінку життя через громадську активність.
Наталя Жовтобрюх
Наталя каже, що саме громадська активність допомогла їй подолати страхи і перші складнощі на новому місці, знайти нових друзів і за підтримки активістів започаткувати власні проєкти.
Унікальні в'язані іграшки та аксесуари на замовлення
«У березні через важку безпекову ситуацію ми з родиною виїхали з Дергачів, що на Харківщині, важкий шлях евакуації тривав три дні. Скажу, що у Жмеринку потрапили майже навмання. Три роки тому нам довелося тут побувати на весіллі племінниці, тому вже у процесі було прийняте рішення їхати саме сюди, тим більше що тут вже були наші знайомі, у яких ми перший час перебували. Трохи згодом ми знайшли окреме житло, почали облаштовувати нове життя».
В'язані вироби сповнені любов'ю і патріотизмом
«Місцеві дуже приємні люди, вони намагались всіляко нам допомогти, перш за все, інформаційно, а це на новому місці є дуже цінним. Я вдячна всім за гостинність, дружнє відношення. Взагалі, спілкуючись з іншими переселенцями, в інших громадах, вважаю, що мені дуже пощастило саме сюди потрапити. Адаптувались ми досить швидко, і все завдяки допомозі місцевих активістів», – розповідає жінка.
Майстер-клас з в’язання
Наталя завдяки співпраці з громадською організацією «Унікальна країна» почала проводили майстер-класи з в’язання. Вона в'яже на замовлення різні вироби, іграшки та аксесуари, а ще проводиться навчання з в'язання різними техніками.
Для кохання не існує відстані…
І навіть якщо між закоханими сотні кілометрів, їхні серця можуть битися в унісон. У день народження коханої дружини Олени рятувальник-сапер Євгеній зумів доставити букет квітів та вітальну листівку з тимчасово окупованого Херсону.
Саме там чоловік проводить розмінування територій на службі в ДСНС України.
До Жмеринки Олена разом із двома синочками Денисом і Богданом та батьками з Херсону переїхали у День Воскресіння Господнього, орендують будинок в селі Мала Жмеринка. Мама Олени в один голос із батьком каже, що мають золотого зятя, а в дружини на устах – палкі молитви за коханого та найголовніші слова: Херсон – це Україна!
«Ми плануємо у найближчий час повернутися додому, дуже скучили один за одним, і хочемо, щоб наша сім’я була разом. Я дякую, що допомогли втілити бажання мого коханого, і я справді відчула, що він поруч зі мною. І найголовніше: Херсон – це Україна!»
Саме так живеться переселенцям у нашій Жмеринці. Це лише 6 маленьких історій, а скільки ще незвіданих зламаних доль через окупацію росії залишаються неозвученими...
Жмеринка радо прийняла переселенців, а ще громада виділила мільйон гривень для населених пунктів, які постраждали від війни.
