У Жмеринці 9 березня, у День народження Тараса Шевченка, відзначили переможців і призерів міського конкурсу есе до Дня рідної мови. Участь взяли 19 жителів Жмеринської громади і Дружківської громади Донецької області – громади-побратима всеукраїнського прокту «Пліч-о-пліч. Згуртовані громади».
Серед переможців – волонтерка, активна громадська діячка, директорка Гончаренко центру Катерина Семесь зі Жмеринки та учениця гімназії №7 Дружківської громади Ганна Бедке.
Конкурс другий рік поспіль проводить відділ молоді і спорту Жмеринської міської ради. Від імені секретаря міської ради Вадима Кожуховського і виконавчого комітету переможці конкурсу нагороджені грамотами та подарунками. Учасники конкурсу отримали сувенірну продукцію і еко-торбинки.
Знайомимо наших читачів із проникливими рядками українок, які закликають у своїх творах бути справжніми патріотами рідної країни.
Катерина Семесь, м. Жмеринка
«Бути українцем у 21-му столітті – найвищий прояв патріотизму»
Тексти для мене завжди були чимось сакральним. Виношую їх, наче дитину, яка може загинути у ворожому світі, народившись передчасно. Думки мають пройти безліч фільтрів, перш ніж стати словами. Тому я часто мовчу, щоб даремно не сколихувати порожнечу звуковими хвилями, віддаючи перевагу діям.
Часом мені здається що поняття «патріотизм» стало жертвою маркетингу та загубило свою глибинну сутність між віночками, вишиванками та синьо-жовтими прапорцями. Я спостерігаю за масовими заходами, слухаю бравурні лозунги, читаю заголовки і розумію, що це все - пусте, і яскрава форма знищує зміст.
У далекому 2016 році я брала участь у навчальній грі. Тренер розклав по аудиторії острівці з назвами: “моя родина”, “мої друзі”, “мій дім”, “моя робота”, “моє місто”, “мій край”, “моя країна” та іншими варіантами важливих для людини осередків. Першим завданням було обрати острівець, з яким ми себе асоціюємо зараз, де нам комфортно і хочеться перебувати. Мої одногрупники сконцентрувалися на острівцях друзів, сім'ї, університету. Один хлопчина обрав острів “моя земля”, вкладаючи у її зміст саму нашу планету, мовляв, йому добре усюди, де є умови для життя. Острів “моя країна” мав усі шанси залишитися безлюдним, однак, без жодних вагань, на ньому оселилася я.
Наступним завданням було переселитися на острів, де ми хочемо опинитися через десять років. Одногрупники вирушили від “островів друзів” у напрямках роботи та міста, де мріяли реалізувати свої таланти та амбіції. Я ж залишилася на острові “моя країна”, який прагнула розвивати та вдосконалювати. Мені було занадто тісно мислити у межах одного міста чи, навіть, області. Саме “країна” вбачалася мені ідеальною системою, де кожна галузь залежить одна від іншої, де кожна людина, діючи локально, впливає на глобальні процеси та створює нові можливості для співгромадян.
Однак третє завдання жорстоко розбило окрилені роздуми про майбутню могутність моєї країни. Тренер наказав уявити, що два наші попередні острови - зруйновані, їх більше не існує, без жодних шансів на повернення, та обрати новий.
Кілька хвилин я з розпачем намагалася припустити, за яких умов мій острів (моя країна!) може бути зруйновано. Найжахливішим сценарієм була нищівна війна з ворожою окупацією, узурпацією влади та культури - єдина умова, за якої було б неможливо залишатися в Україні. Уявлена картина була настільки гнітючою, що у мене ввімкнулося тунельне бачення, я перестала стежити за одногрупниками та слухати їхню аргументацію, можливо, тоді я відчула легкий ПТСР. Хотілося якомога довше залишитися на своєму, такому милому острівці! Але завдання є завданням, тому я з сумом і твердістю зайняла острів “моя робота”.
Тренер, який вже десятки разів проводив цю гру у різних містах та з різною аудиторією, не зводив з мене очей. Це був перший випадок у його досвіді, коли учасник так вперто не хотів покидати своєї країни. Він стежив, як змінювався вираз мого обличчя, як мої піднесені емоції з мріями про світле майбутнє України змінювалися розпачем, з яким болем мені вдалося опанувати почуття та зібрати волю в кулак, щоб обрати новий острів.
Мені не хотілося говорити. Занурена у власні роздуми, я зрідка ловила слова з розповідей одногрупників та допитливий погляд тренера який, здається, також майже нікого не слухав в очікуваннях моєї відповіді. Врешті-решт, настала моя черга. Це було лише два речення: “Я покину Україну лише за умови, якщо вона припинить своє існуванні. Однак працею можна зберегти пам'ять про неї для світу та майбутніх поколінь, відстояти правду і, можливо, навіть відродити її”. Група встигла розслабитися і майже не слухала мене. Лише тренер з глибоким розумінням і тінню сліз в очах зааплодував.
Зараз, згадуючи цю історію, мене знову і знову проймає жах, що той катастрофічний сценарій має всі шанси збутися. Я жену від себе ці думки і втішаюся новим відкриттям: любов - це дієслово. Якщо ти любиш свою країну, підтвердь це своїми справами.
Моє есе, позбавлене високопарних патріотичних фраз, не претендує на перемогу у конкурсі. Однак воно народилося не задля перемоги, а для того, щоб надихнути вас на дії, гідні щирого українця ХХІ століття.
Ганна Бедке, Дружківка
«Бути українцем у ХХІ столітті – найвищий прояв патріотизму»
Що таке патріотизм? Я впевнена, що переважна більшість людей, відповідаючи на це питання, скажуть – це любов до Батьківщини. А якими критеріями українцям виміряти це почуття, як виявити любов до рідної землі? На мою думку, змістом патріотизму є особливе відчуття себе українцем, не «хохлом», не «малоросом», а саме українцем, це відчуття гідності й національної гордості, що закладалася в нас на ментальному рівні багатьма поколіннями предків; це шанобливе ставлення до культурних надбань свого народу, до матеріальних і духовних цінностей нашої Батьківщини; найвищий вияв патріотизму - це готовність пожертвувати не тільки своїми інтересами, а й життям заради рідної землі.
З моменту підписання Переяславського договору 1654 року російська імперія робила все можливе, щоб українці як нація перестали існувати. Була зроблена спроба вчинити те, що не здійснювали жодна колоніальна імперія – знищити народ, «зрусифікувавши» його, нав’язавши йому свою культуру, традиції, спосіб життя. Усе українське принижувалося, ганьбилося, звідси й зневажливі назви – «хохли» та «малороси». Відголоски цієї, так званої, «русифікації» ми можемо спостерігати й зараз: деякі українці вважають росіян не те що братським народом, а навіть більше – одним народом, і ніякі ракетні удари не можуть вибити з них ці погляди, настільки сильно прижилися в них російські наративи. Але водночас можу сказати, що російська агресія пробудила національну свідомість багатьох, змусила переглянути життєві принципи й пріоритети, відчути себе українцем і пишатися цим. Водночас з приниженням усього українського російська імперія вкрала в нас історію, присмокталася до української культури, приписуючи собі надбання нашого народу.
Де зараз знаходяться артефакти з розкопаних за радянських часів степових курганів, де артефакти з Кримського півострова? У російських музеях. А де експонати музеїв із захопленого й зруйнованого окупантами Маріуполя? Та знов там же - в російських музеях! Часи йдуть, а політика росії щодо України не змінюється. З початком повномасштабного вторгнення українці проявили неймовірну згуртованість, мужність, пригадали пісні, написані борцями на незалежність минулих поколінь, а українські митці написали багато нових творів, що піднімають дух, що будять національну свідомість, що надихають на боротьбу. І от парадокс – росіяни, не вміючи створити нічого свого, що варто уваги, знов почали красти наше, кострубато перекладаючи тест і пристосовуючи пісні до своїх реалій. Це викликало хвилю хейту з боку українців, я помітила, що більшість людей висловлювали не злість з цього приводу, а насмішку, як талант, що зневажає сірість і обмеженість, українці виявили гордість за свої пісні й зневагу до агресора. Найцінніше, що є в людини – це її життя, і віддати його заради батьківщини - найвищий вияв патріотизму!
З перших днів війни ми боронимо нашу землю: Маріуполь, Авдіївка, Київ, Харків, Чернігів, Суми та ще багато інших міст стали свідками вияву сили духу, мужності, сміливості, гідності наших захисників, багато з них віддали життя за нашу свободу, за існування України як держави, а українців як нації! Нам давали три дні, а ми стоїмо вже три роки завдяки нашим воїнам! Вічна пам’ять тим, хто загинув, захищаючи рідну землю, шана й повага, тим, хто продовжує боронити її від ворога! Бути українцем у ХХІ столітті стало справжнім трендом.
Ми – нація, що бореться за незалежність, за існування, нація, що зберегла гідність, незважаючи на багато віків принижень з боку різних імперій, нація, що збагатила і продовжує збагачувати світову культурну скарбницю шедеврами, ми – нація хліборобів і воїнів, митців і винахідників, нам є чим пишатися, нам є що захищати, сили нам дає рідна земля.
Я пишаюся тим, що я українка. Скільки раз нашу націю намагалися знищити, поставити на коліна! Саме це відбувається і зараз. І вже здається, що нема сил боротися і протистояти ворогу, але невідомо звідки ніби відкривається друге дихання, ми беремо всю волю в кулак і самовіддано рвемося в бій . А все тому, що в наших жилах тече кров справжніх воїнів, козаків, борців за свободу ! Адже ми, справжні українці та українки, не втратили зв'язок з нашим минулим, ми зберегли наш найцінніший скарб - мову!
Бути українкою - це означає бути частиною великого, сильного, а головне - вільного народу ! Я люблю свою Україну, я люблю свій Донбас , вірю в щасливе і світле майбутнє.
