У Жмеринці в мікрорайоні «Сектор» є сквер, який в народі називають «Червона калина», тут встановлені хрести і меморіальні дошки пам’яті загиблих воїнів Української Галицької армії та армії УНР у 1918-1921рр, жертвам Голодомору 1932-1933рр, а також тим, хто був страчений як «ворог народу» у 1920-1930-х роках. Про все це розповів у своїх працях відомий краєзнавець та історик Володимир Вовкодав.
Коли ми опублікували звернення від ініціативної групи жмеринчан з проханням до місцевої влади перейменувати (або назвати) мікрорайон на «Червона калина», то зустріли в соціальних мережах коментарі з таким змістом: «Я тут часто гуляю з дитиною, і не треба парк перетворювати на кладовище…».
Але на цьому місті дійсно було кладовище, де поховані сотні людей. Навіть зараз нам пишуть в редакцію люди з інших міст з проханням відшукати прізвища дідусів-воїнів Української галицької армії, які поховані були саме у Жмеринці на «Секторі»…
Чому варто пам’ятати історію і про що писав у своїх нарисах і книгах наш краєзнавець Володимир Петрович Вовкодав? Про все детально розповідаємо на сторінках «Жмеринська газета».
П’ятий кілометр (Із спогадів Володимира Вовкодава з книги «Терни і лаври Володимира Вовкодава», стор. 190-192).
У нас, в Жмеринці, старожили отак називали територію від нинішнього заводу «Сектор» до паливного складу. Там ще за моєї памʼяті було поле, яруги, кущі глодини, бузини, а тепер все забудовано.
Під час першої світової війни, приблизно із 1915 року, на тих місцях знаходиться досить великий табір австрійських військовополонених. Ну, звісно, чимала територія, собаки, колючий дріт, охорона.
Гинуло тоді багато полонених, бо ж у таборах завжди різні епідемії. Біля табору цих мерців і закопували. А вже в революцію, в 1919 році, в тім колишнім таборі перебували інтерновані більшовиками «січові стрільці».
Дуже «качав» тоді тиф. Ох, скільки тоді цих «січовиків» викосила ота страшна біда-зараза. Говорили люди, що більше десяти тисяч. Памʼятаю, всі гарні молоді хлопці, в основному галичани. І їх також недалеко табору ховали. Утворився великий цвинтар, бо ж померло багато.
А ще, пригадується, стиха гомоніли жмеринчани, оповідаючи довірливим, що туди ж, на «пʼятий кілометр», вивозили загиблих у застінках ДПУ НКВС. І це продовжувалось довгі 20-ті і 30-ті роки. «Ворогів народу» закопували нібито на тім самім цвинтарі полонених. Бо ще пізніше, у 30-ті роки, вивозили «ворогів народу» переважно у Вінницю, а в 1919-1927 роках розстрілювали у нас, в Жмеринці, в підвалах.
А ще пʼятий кілометр безпосередньо повʼязаний із лихозвісним 1933 роком. В той час робітникам-залізничникам ще давали пайок мізерний, а решта гинули, як оті мухи. Важко нині уявити Жмеринку 1933 року. Дні і ночі ще із зими і особливо весною того ж року сотні людей ішли з навколишніх сіл до Жмеринки, надіялись десь поїхати, бо ж голоду, приміром, у Росії не було. Думали спастися, порятуватися. Деякі ходили по місту найнятись на роботу, але їх ніхто не брав. Документів у цих людей не було, бо навмисне не давали, щоби нікуди не їхали, а тут помирали. Не люди, а мумії: запалі очі, одні кістки, обтягнуті жовтою шкірою. А опухлі лежать на пероні, навкруги вокзалу. Як прийде поїзд, люди стараються сісти у вагон, і в товарняк, і у пульмани, а міліція гонить, як собак, витягує, викидає, а вони знову намагаються проскочити, але все марно.
А нові голодні знову ідуть і йдуть до Жмеринки, хто не може, той рачки, на колінах лізе із села, надіючись порятуватись. Тут і діти, і жінки, протягують худющі руки до перехожих, які теж голодні.
Жмеринська станція та вулиці міста стали кінцем страждань цих нещасних людей. Тут вони переважно і помирали.
Бувало, щоденно на світанку підводи і машини підбирають трупи по вулицях, а найбільше на вокзалі. Одні скелети... А вивозили ховати теж на пʼятий кілометр. Може, й в інші місця також везли. Це ж більше півроку тягнулося. Десь отам, по отих ярках, поряд із тамтешнім цвинтарем, копалися братські могили на 10-20-30 трупів. Там їх, безіменних, і закопували, і тягнулося це нещастя аж до жнив 33-го року. Звичайно, були наші місцеві люди, селяни, які ще надіялися спастися у Жмеринці від лютої смерті, світ-то милий, вони теж хотіли жити, але... Скільки було отих померлих? Та хто їх тоді підраховував?
Безперечно, ніякого обліку не було, звозили як невідомих, так і закопували. Ні, ні не сотні, а тисячі. Це не перебільшення.
Отож яке це страшне місце, який горепамʼятний отой наш п'ятий кілометр. Там могила на могилі. І «Сектор», і оті склади, майстерні споруджено на кістках численних невинних жертв, про що ми, сучасники, не завжди знаємо, а варто знати і вшановувати і полеглих, і місця їх вічного передчасного сну.
Оповів Гандзійчук Василь Семенович (1983-1998) мешканець м. Жмеринки».
На нашу статтю на сторінках «Жмеринської газети» в Фейсбук відгукнулись родичі одного з загиблих воїнів – капелана УГА отця Миколи Їжака, який, за їх словами, помер від тифу у місті Жмеринка в 1919 році. Родина цікавилась, чи є прізвище серед полеглих на пам’ятному знаку? І дійсно ми знайшли прізвище капелана Української Галицької армії на меморіалі.
Найперше хочемо висловити вдячність священнику Православної церкви України, отцю Сергію Мельнику храму Різдва Пресвятої Богородиці, який разом з небайдужими жмеринчанами та місцевими активістами встановив пам’ятні хрести. До 85 роковин Голодомору Жмеринська міська рада встановила тут пам’ятник жертвам голодоморів, а запинку назвали «Меморіальний комплекс «Червона калина».
Борець за незалежність України у XX столітті Василь Рябчук один із ініціаторів перейменування сверу і мікрорайону на «Червона калина» акцентує, що жмеринчани повинні пам’ятати історію, і шанувати пам’ять про полеглих у цьому місці, адже спогади сучасників у книгах і статтях розповідають нам про страшні події минулого.
Щороку священники ПЦУ проводять тут молитви за упокій душ невинно закатованих та убитих…
Друкуємо список імен воїнів Української Галицької Армії та дієвої армії УНР, загиблих у 1918-1921рр. і похованих у цьому сквері:
- АНТОНИШИН Олексій (стрілець)
- ВЕНЦЕЛЬ Алоїз (сотник)
- ВИГЕЛЮК Іван (санітарний поручник)
- ВИШИВАНЮК Федір (підстаршина)
- ВІТОШИНСЬКИЙ Олександр (стрілець)
- Войчишин Віктор (підстаршина),
- ВОЛЯНСЬКИЙ Володимир (хорунжий)
- ГАВРИЛЮК Петро (стрілець)
- ГАЙДУКЕВИЧ Євген (сотник-лікар)
- ГАМКАЛО Микола (четар)
- ГРИВНЮК Петро (стрілець)
- ЗАГАРАЙКО Михайло (стрілець)
- ЇЖАК Микола (капелан УГА)
- КАММЕР Франц (полковник)
- КОМАРИНСЬКИЙ Гнат (вістун)
- МЕЛЬНИЧУК Іван (підхорунжий)
- МЮЛЛЕР Хільда (медсестра)
- ПУШКАР Василь (хорунжий)
- РАДИВИЛЬ Василь (четар):
- РЕШЕТИЛО Теодор (стрілець)
- РОЗУМОВИЧ Володимир, (четар)
- РУЦЬКИЙ Осип (сотник)
- СКАЛІНИЙ Павло (стрілець)
- СЛУКА Іван (четар)
- ТАНЯЧКЕВИЧ Костянтин (сотник-лікар)
- ТЕЛІЩАК Осип (поручник)
- ТКАЧ Михайло (стрілець)
- ТРОЦЬ Михайло (четар)
- УРУСЬКИЙ Лев (четар)
- ХОЛОШНИЦЬКИЙ Гнат (стрілець)
- ЧАЙКІВСЬКИЙ Микола (стрілець)
- ЧАЙКІВСЬКИЙ Теодор (капелан УГА).
Ось що пише наша читачка Тетяна Гривнак з міста Рогатин: «Мій родич капелан УГА о.Микола Їжак у 1919 році помер від тифу у місті Жмеринка.
Отець Микола Іжак (1886-1919)
Отець Микола Іжак народився у вересні 1886 року в с. Чесники Рогатинського р-ну. Село вважається одним з найдавніших на Опіллі, перша згадка про яке припадає на 1368 рік. Звісно, що це лише письмова згадка, а саме поселення існувало значно давніше – вже у 1-3 ст.
Микола Їжак – капелан Української Галицької Армії, помер від тифу у Жмеринці в 1919 році
Родина Їжаків в Чесниках вважалася заможною. Батьки о. МиколиАнна Паньків та Іван Іжак, коваль, деякий час був писарем при війтові Стефанові Сухоребському. Родина була побожною та свідомою. Це вплинуло на світогляд хлопця. Після закінчення навчання у місцевій школі Микола вступає до Бережанської гімназії. В той час в гімназії діяв таємний гурток «Молода Україна», до якого належав молодий гімназист Микола Їжак. Разом з ним членом гуртка був Левко Лепкий. Згодом обидва служили в Буланому відділі Легіону Українських Стрільців. Також до « Молодої України» належав Григорій Скасків – майбутній священник Добринова, Петро Смик – майбутній священник Жовчева, Іван Ратич – майбутній священник Черча, Роман Любінецький, який став відомим оперним співаком.
Після закінчення Бережанської гімназії Микола Їжак вступив до Греко-Католицької Духовної Семінарії у Львові. Коли бував в Чесниках, то проводив виховну роботу серед молоді , заснував товариство» Сокіл», ставив на сцені читальні вистави та релігійні дійства, був учасником «Просвіти».
У 1911 році Микола Їжак був висвячений на священника. Він став першим уродженцем села, який відслужив у в місцевій церкві Архангела Михаїла Святу Літургію. Першою Парохією о. Миколи Їжака було село Нижня Липиця (Липиця Долішня, Lipica Dolna).
З початком Першої світової війни о. Микола Іжак зголосився до Українських Січових Стрільців. Після проголошення ЗУНР о. Микола Їжак став головним капеланом. Постійно перебував на фронті з вояками УГА. У 1919 році о. Микола Їжак захворів на тиф і в грудні того ж року помер.
Інформація з Wikipedia
Ініціативна група жмеринчан прагне назвати цей мікрорайон і сквер Червона калина на офіційному рівні із затвердженням рішення на сесії міської ради, щоб зберегти пам'ять про полеглих, убитих і закатованих, які тут були захоронені.
