15 липня на площі Миру у Жмеринці відбулася особлива зустріч: через шість десятиліть після випускного знову зібралися випускники 1966 року загальноосвітньої школи №3.
Понад п’ятнадцять однокласників приїхали, щоб ще раз потиснути один одному руки, обійнятися й пригадати роки юності. Сивочолі, поважні, з пам’ятними медалями «Випускник» на грудях. Хтось прийшов із тростиною, хтось здолав чималу відстань, щоб побачити друзів дитинства. За плечима кожного – ціле життя, сповнене праці, родинних турбот, радощів і випробувань. Але цього дня всі вони знову стали тими безтурботними хлопцями й дівчатами, яких колись об’єднала рідна школа.
На згадку про зустріч випускники зробили спільні світлини біля знаку «Я люблю Жмеринку», залишивши ще одну теплу сторінку у своїй спільній історії.
Організаторка зустрічі Галина Козаченко розповідає, що саме у 1966 році для них завершився важливий етап життя й розпочалася нова дорога – дорога у самостійне життя.
«За ці роки кожен пройшов свій власний шлях, наповнений працею, досягненнями та життєвою мудрістю. Проте спогади про рідну школу і сьогодні залишаються світлими та дорогими серцю. Шістдесят років розділило нас, але не стерло найціннішого – дружби, взаємної поваги та любові до рідної школи», – ділиться Галина Михайлівна.
Доля розкидала однокласників по різних куточках світу, та роки не змогли розірвати зв’язок між людьми, які разом навчалися, мріяли й дорослішали. Під час зустрічі вони згадували шкільні роки, своїх учителів, юнацькі витівки та моменти, які назавжди залишилися у пам’яті.
З особливим трепетом учасники зустрічі вшанували пам’ять однокласників і педагогів, яких уже немає поруч. Світла пам’ять про Людмилу Цехмістер, Інну Римар та Станіславу Щасливу назавжди житиме у серцях тих, хто цього дня знову відчув себе великою шкільною родиною.
Випускники пригадали, що зустрічалися й раніше – через 20, 30, 40 і 50 років після закінчення школи, а також під час відзначення 100-річного ювілею навчального закладу. І ось тепер життя подарувало їм ще одну щасливу нагоду – побачитися через 60 років.
Роки змінюють зовнішність, професії, адреси й долі, але вони безсилі перед справжньою дружбою та теплими спогадами. І поки є бажання зустрічатися, обіймати одне одного та згадувати юність, шкільна історія триває – навіть через шістдесят років після останнього дзвоника.
