Жмеринка славиться своїми відомими особистостями і працьовитими людьми, які тут народилися або працювали і своєю діяльністю прославили Жмеринку на весь світ.
Серед таких яскравих особистостей – Володимир Петрович ВОВКОДАВ. Чому бібліотека в самому центрі Жмеринки носить ім’я Володимира Вовкодава, а колишню вулицю Воровського жмеринчани перейменували іменем Вовкодава?
Із книг та наукових джерел ми зібрали 15 цікавих фактів про видатного земляка, які варто знати кожному жмеринчанину. Отож, розповідаємо їх у 97-му річницю від дня народження легендарного земляка.
Доля завела до Жмеринської землі
Володимир Вовкодав народився 15 грудня 1926 року в Кармалюкових місцях: під Летичевом на Поділлі. А через роки доля завела його у саме село Кармалюкове (колишня назва села Головчинці), нині це наша Жмеринська громада. Тут Володимир Петрович працював завідувачем фельдшерсько-акушерського медпункту. Завдяки наполегливій праці і його клопотанню у селі відкрили перший типовий медпункт з кабінетами, аптекою, новою медапаратурою. У селі Володимир Петрович знайшов свою долю – акушерку Лідію Микитівну, виростив з вірною дружиною двох синів.
Його рід походить від козаків
Прапрадіди Володимира Вовкодава – сини козачого роду. Першим вчителем був рідний дідусь Прокіп, суворий, але справедливий чоловік. Він вмів чи не найкраще від усіх розповідати допитливому внукові про історію свого краю, саме від дідуся хлопчик вперше почув про подвиги легендарного Устима Кармалюка. Перед смертю покликав дідусь дорогого онучка Володю та промовив кволо: «Постій за всіх… Ти ж козацького роду…».
Заснував музей Устима Кармалюка
Завдяки краєзнавцю, село Головчинці, де народився Устим Кармалюк, і де жив Володимир Вовкодав, тепер називається Кармалюкове.
У цьому селі Володимир Петрович заснував двоповерховий музей імені народного месника Устима Кармалюка. Тут часто проводять екскурсії та цікаві зустрічі з молоддю.
Наперекір радянській владі, яка ставила пам’ятники своєму вождю, він поставив пам’ятник Устиму в Летичеві, біля в’язниці, де перебував народний месник, та в рідному селі.
Ініціював маршрут Жмеринка-Кармалюкове
Місцеві жителі розповідають, що Володимир вовкодав дбав про благоустрій села. Саме завдяки йому було відкрито перший в районі сільський автобусний маршрут «Жмеринка-Кармалюкове».
Політв’язень у 17 років
Зовсім юним Володимир Вовкодав вступив до революційно налаштованої організації ОУН-УПА, розповсюджував націоналістичну літературу, листівки. За доносом односельця чекисти із Летичівського райвідділу НКДБ арештували 17-річного Володю Вовкодава. Під час обшуку у нього вилучили підшивки окупаційних газет «Вінницькі вісті» та «Український голос», контрреволюційні націоналістичні листівки з антирадянськими закликами ОУН, щоденник із записами-роздумами про сталінізм, голодомор, визвольну боротьбу повстанців.
Три з половиною місяці чекав Володя винесення вироку. За цей час його було переведено до Вінницької тюрми. 2 листопада 1944 року суд виніс вирок, як зраднику Батьківщини – розстріл, який було замінено каторжанськими роботами терміном не 17 років у далеких Воркутинських таборах з позбавленням громадянських прав протягом 5 років після відбуття покарання. З цього дня він став політв’язнем. Спочатку перебував у тюрмах Летичева, Проскурова, Вінниці, а потім була важка дорога до Воркути, де відбував ув’язнення за любов до України.
Дистрофія, ексудативний плеврит, переламана в шахті права рука і травма голови, побої від конвойників – мітки, що лишила каторга Вовкодаву на все життя.
Борець за вільну і незалежну Україну
Володимир Вовкодав боровся за Українську державу в лавах Руху, «Просвіти», «Меморіалу», Історичного клубу «Холодний Яр». З 1996 р. Володимир Вовкодав — член Національної спілки журналістів України. Член Історичного клубу «Холодний Яр».
Дослідив життя народного Героя України Устима Кармалюка і знайшов його могилу
За порадою вчителя зі Жмеринки Михайла Солоненка Володимир Петрович почав збирати в Кармалюковому і довколишніх селах оповідки про народного героя України Устима Кармалюка. Вивчав його життя і діяння, проводив пошукові дослідження місця поховання народного месника, зустрічався із старожилами, фіксував спогади-свідчення нащадків, знайомився з матеріалами досліджень попередніх краєзнавців. Володимиру Вовкодаву все ж таки вдалося знайти місце поховання Устима Кармалюка та встановити пам’ятний знак на могилі народного месника.
З 1965 року він був активним членом Всеукраїнського товариства охорони пам'яток історії та культури. Налагодив зв’язки з краєзнавцями, літераторами Вінниці, Жмеринки, Летичева, Кам'янця-Подільського, Хмельницького. Брав активну участь в обласних та всеукраїнських історико-краєзнавчих наукових конференціях.
Володимир Вовкодав ініціював присвоєння Жмеринці статусу міста обласного значення
Наукові дослідження і згадки сучасників свідчать, що зустрічаючись із представниками громадськості та влади Володимир Вовкодав радив об’єднати село і містечко – Велику і Малу Жмеринки. Історичний момент стався і на звернення відреагувала Верховна Рада: Жмеринка отримала статус міста обласного підпорядкування.
Перший синьо-жовтий стяг в районі підняли в селі Кармалюкове
За словами голови сільради Кармалюкового Миколи Огородника, перший державний прапор України – синьо-жовтий – в Жмеринському районі з'явився саме над Кармалюковим. Саме з кінця 80-х років минулого століття жмеринські рухівці під началом Володимира Вовкодава підпільно збирались, обговорюючи плани становлення незалежної України.
Записав 2000 народних пісень: збирав фольклор
Володимир Вовкодав збирав фольклор. Він записав 2000 народних пісень, сотні легенд, переказів, усмішок, приказок, повір'їв, замовлянь, тлумачень снів, прізвиськ, топонімічних назв, діалектизмів, які увійшли до збірників «Весільні пісні» (1982), «Народні оповідання» (1983), «Калинова сопілка» (1989), «Український сонник» (1991), «Голод-33: народна книга-меморіал» (1991), «Євшан-зілля» (1992), «Народні повір'я» (1994) та «Подільські криниці» (1994).
Видав власні фольклорні записи про Устима Кармалюка «Останній гайдамака» (2001), сатиру на совєтську владу «Правда очі коле» (2003), збірку «Людське око бачить глибоко» (2006).
Про «П’ятий кілометр»: Жахливі сторінки історії Жмеринки – у дослідженнях Володимира Вовкодава
«П’ятий кілометр». У нас, в Жмеринці, старожили отак називали територію від нинішнього заводу «Сектор» до паливного складу. Там ще за моєї пам’яті було поле, яруги, кущі глодини, бузини, а тепер все забудовано. Під час першої світової війни, приблизно із 1915 року, на тих місцях знаходився досить великий табір австрійських військовополонених. Ну, звісно, чимала територія, собаки, колючий дріт, охорона. Гинуло тоді багато полонених, бо ж у таборах завжди різні епідемії. Біля табору цих мерців і закопували.
А вже в революцію, в 1919 році, в тім колишнім таборі перебували інтерновані більшовиками «січові стрільці». Дуже «качав» тоді тиф. Ох, скільки тоді цих «січовиків» викосила ота страшна біда-зрада. Говорили люди, що більше десяти тисяч. Пам’ятаю, всі гарні молоді хлопці, в основному галичани. І їх також недалеко табору ховали. Утворився великий цвинтар, бо ж багато померло. А ще пригадується, стиха гомоніли жмеринчани, оповідаючи довірливим, що туди ж, на 5-й кілометр, вивозили загиблих у застінках ДПУ НКВС. І це продовжувалося довгі 20-ті і 30-ті роки. «Ворогів народу» закопували нібито на тім самім цвинтарі полонених. Бо ще пізніше, у 30-ті роки, вивозили «ворогів народу переважно у Вінницю, а в 1919-1927 роках розстрілювали у нас, в Жмеринці, в підвалах.
А ще 5-й кілометр безпосередньо пов’язаний із лихозвісним 1933 роком. В той час робітникам-залізничникам ще давали пайок мізерний, а решта гинули, як ті мухи. Важко нині уявити Жмеринку 1933 року. Дні і ночі ще із зими і особливо весною того ж року сотні людей ішли із навколишніх сіл до Жмеринки, надіялися десь поїхати… Деякі ходили по місту найнятися на роботу, але їх ніхто не брав. Документів у цих людей не було, бо навмисне не давали, щоби нікуди не їхали, а тут помирали. Не люди, а мумії: запалі очі, одні кістки, обтягнуті жовтою шкірою. А опухлі лежать на пероні, навкруги вокзалу. Як прийде поїзд, люди стараються сісти у вагон, і в товарняк, і у пульмани, а міліція гонить, як собак, витягує, викидає, а вони знову намагаються проскочити, але все марно.
Жмеринчани щороку вшановують пам'ять усіх загиблих і заморених голодом
Жмеринська станція та вулиці міста стали кінцем страждань цих нещасних людей. Тут вони переважно і помирали. Бувало, щоденно на світанку підводи і машини підбирають трупи по вулицях, а найбільше на вокзалі. Одні скелети… А вивозили ховати теж на «п’ятий кілометр». Може, й в інші місця теж везли. Це ж більше півроку тягнулося. Десь отам, по отих ярках, поряд із тамтешнім цвинтарем, копалися братські могили на 10-20-30 трупів. Там їх, безіменних і закопували, і тягнулося це нещастя аж до жнив 33-го року…. Скільки було отих померлих? Та хто їх тоді підраховував? Ні, не сотні, а тисячі… Це не перебільшення. Отож яке страшне місце, який горепам’ятний отой наш п’ятий кілометр. Там могила на могилі. Там могила на могилі. І «Сектор», і оті склади, майстерні споруджено на кістках численних невинних жертв, про що ми, сучасники, не завжди знаємо, а варто знати і вшановувати і полеглих, і місця їхнього передчасного сну.», - зі спогадів мешканця Жмеринки Василя Гандзійчука (1983-1998) оповів у своїх наукових працях Володимир Вовкодав.
Сквер «Червона калина» на «5-му кілометрі» у Жмеринці нагадує про загиблих
Активні жмеринчани, представники Народного Руху України та священники ПЦУ облаштували у мікрорайоні, де відбувалися масові захоронення людей у роки голодоморів та розстріляних у роки революції, сквер «Червона калина» з метою збереження пам'яті.
Тут звершують молитви в ім’я Героїв, які загинули за Україну, і невинно закатованих. Жмеринчани встановили хрест в пам’ять усіх, хто загинув за українську державу у 1917-1921 роки, воїнів Української Галицької армії та всіх Героїв, які віддали за Україну життя.
На 85-ті роковини Голодомору тут встановили пам’ятник жертвам геноциду, а також пам’ятний хрест, який нагадує про жаливу сторінку історії, коли радянська влада розстріляла у Жмеринці юних дівчаток, які у вишиванках та зі словами «Ще не вмерла України…» у грудні 1918 року у Жмеринці зустріли Симона Петлюру.
У 2018 році у Жмеринці заснували премію імені Володимира Вовкодава
Під час 26 сесії районної ради 7 скликання нагородили кращих творців краєзнавчих досліджень, роботи яких спрямовані на відродження духовності та збагачення культурної спадщини Жмеринського краю. Премію заснували Жмеринська районна державна адміністрація та районна рада за ініціативи міськрайонного літературно-краєзнавчого об’єднання «Калинове гроно».
Премія носить ім’я відомого краєзнавця-земляка, активного громадського діяча Володимира Вовкодава і має три номінації: «Народознавство», «Літературне краєзнавство», «Історичне краєзнавство».
Місцевий поет, Почесний краєзнавець України, член Національної Спілки письменників України Володимир Горлей у 2018 році ініціював започаткування краєзнавчої премії імені Володимира Вовкодава, яка щороку має на меті відзначити талановитих українських митців, етнографів, фольклористів, педагогів, краєзнавців, поетів і письменників, журналістів та істориків.
Орден «За мужність ІІІ ступеня»
Володимир Вовкодав – лауреат літературно-фольклорної премії ім. Павла Чубинського (1996), премії «За подвижництво у державотворенні» ім. полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ст. А в 2010 року відомому краєзнавцю та етнографу було вручено орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Головна цитата життя Володимира Вовкодава
Володимир Вовкодав за життя говорив, що дихає Україною, що вона для нього – понад усе: «Не знаю, хто твій Бог, а мій – це Україна!».
Бібліотека у Жмеринці носить ім’я видатного краєзнавця Володимира Вовкодава
4 березня 2012 року Володимир Петрович Вовкодав відійшов у вічність, поховано славетного подолянина в селі Курилівці Жмеринського району Вінницької області.
Ім'я відомого краєзнавця, фольклориста, етнографа Володимира Вовкодава 4 березня 2014 року було увічнене на меморіальній дошці, яка встановлена на фасаді Кармалюківського Будинку культури.
29 вересня 2016 року згідно рішення 7 сесії Жмеринської районної ради 7 скликання комунальному закладу «Жмеринська центральна районна бібліотека» присвоєно ім'я Володимира Петровича Вовкодава. Одна з вулиць міста Жмеринки неподалік від вулиці Київської також носить його ім'я.
Щороку вдячні земляки вшановують пам'ять легендарної особистості - Володимира Вовкодава, який хоч за професією був фельдшером, але вмів лікувати людські душі.
Своїм словом він розпалював в серцях людей вічні почуття: любов до Батьківщини, до людей, чесність та порядність.
За матеріалами з книги «Терни і лаври» упорядника Володимира Горлея підготувала Софія Сладковська, учениця Жмеринського ліцею №1.
